Спроба №14. Програміст: «щастя» удвох

– Коханий, винеси сміття, будь ласка! – почувся з кухні Алінин голос.

– Ти що сама не винесеш? Я зараз зайнятий, – неохоче відповів хлопець.

– Я вечерю готую, а відро вже переповнене…

– То візьми інший пакет, хіба це проблема?

– Та не проблема… Але ж…

– Не бубони там! Винесу я, винесу! Завтра зранку, коли на навчання йтиму. Крім того, ти хіба не знаєш, що не можна ввечері нічого з дому виносити?

– Це все забобони, – Аліна стояла на порозі кімнати, з докором поглядаючи на Програміста, який у цей час грав у комп’ютерну гру. – Я думала, у тебе дипломна робота!

– Я зробив невеличку перерву! Поводишся ніби моя мама! Я у своїй квартирі робитиму, що захочу!

– То може і мені робити ТЕ, ЩО Я ЗАХОЧУ?

– Роби! Хто ж тобі заважає? Тільки спочатку їсти приготуй! Я голодний як удав!

Мандрівниці спостерігали за цією сценою збоку. Аніла покачала головою.

– Гарно поспілкувалися… – мовила вона до Аліни, коли її молодша копія повернулася на кухню, а її співмешканець повернувся до своєї гри.

– А то я не знаю… Програміст мій правду казав, я дійсно вела себе як його мама. І все тому, що він не хотів дорослішати і поводився як мала дитина.

– Можливо, не все було так погано? Подивимося інші спогади.

Мандрівниці опинилися біля палатки у невеличкому лісі біля озера. Аліна готувала щось у казанку на вогнищі. Її хлопця ніде не було видно. Дівчина тим часом підкидала хмиз та сухі гілки у вогонь.

– А де це твій коханий? Чому не допомагає?

– У палатці лежить, грає на новому телефоні. Сказав мені, що готувати повинна жінка, а чоловік добувати їжу.

– Пахне смачно! Це рибна юшка?

– Так… Хочеш побачити, що мій розумник наловив?

Вони підійшли до казанка. У ньому з-поміж овочів та крупи було лише декілька мальків.

– Нічого не скажеш, годувальник ще той!

– Я пам’ятаю, що тоді навіть слова йому не сказала, просто всю його «здобич» зварила, хоч і жаліла нещасних мальків. Ой, досить цього спогаду. Наступний, будь ласка!

На цей раз вони опинилися у невеличкому ресторані. За столом сиділи вже знайомі нам персонажі та ще декілька молодих пар.

– Олеже, сьогодні тобі виповнився 21 рік! – почав свою промову Програміст із келихом вина у руці. – Справжнє повноліття! Сподіваюся, ти вже знаєш, що робитимеш далі. Тож бажаю тобі здійснення всього, що ти собі напланував! За тебе, друже!

Усі підняли келихи.

– А ти вже знаєш, що робитимеш далі, коханий? – пошепки звернулася Аліна до свого хлопця.

– Мені ж іще не двадцять один, запитаєш мене через півроку.

– Думаєш, що за півроку щось кардинально зміниться?

– Хто його знає, Алінко, може і так, а може і ні. Я люблю жити сьогоднішнім днем.

– Але ж ми з тобою не чужі люди, живемо разом… Ти не думав, що нам варто узаконити наші стосунки?

– Ти що вагітна?

– Ні, чому ти питаєш?

– Тому що я про шлюб зараз взагалі не думаю.

– Але ж ми і так живемо у громадянському шлюбі!

– Отож бо! Не розумію, чому це тебе не влаштовує??

– Батьки не розуміють таких наших стосунків…

– До чого тут твої батьки?

– Твої батьки також цього не розуміють…

– Я ж сказав, поки що я до цієї розмови не готовий! Нехай мені хоч двадцять один виповниться!

– Добре, тоді відкладемо цю розмову ще на півроку…

Аніла поглянула на свою підопічну.

– Ой, відчуваю, що і через півроку ця розмова нічим хорошим не закінчиться…

– Інтуїція тебе не підвела, – зітхнула Аліна.