Спроба №8. Не твій – не мій

– Де це ми тепер?

– У квартирі батьків, – ностальгійно мовила Аліна, –  це – моя кімната. Стільки спогадів…

Було тихо. Мандрівниці почали озиратися навколо. Стіни, заклеєні постерами відомих співаків. На столі конспекти лекцій з історії України. На дивані – пульт від телевізора та відкрита пачка печива. Закінчивши огляд, вони сіли на підвіконня і почали дивитися у вікно.

– Чому ми тут, не розумію… – мовила Аніла. – Ти пам’ятаєш цей день?

– Та ні… Щось не пригадую.

Раптом на столі під конспектами задзвонив мобільний.

– Ну й мелодія! Примітив! Що за телефон?

– Мій перший мобільний! Тоді вони лише почали з’являтися.

У цей момент у кімнату забігла 18-річна Аліна.

– Алло, привіт. Чого тобі? – вона очевидно не була рада абоненту. – Куди подивитися?

Дівчина повільно підійшла до вікна і поглянула донизу. Наші мандрівниці теж з цікавістю слідкували за тим, що відбувалося на вулиці. Через декілька секунд у двір заїхала машина і з неї вийшла пара – хлопець і дівчина. Вони весело махали руками і посміхалися до Аліни. Вона теж видавила із себе посмішку, а потім додала в слухавку:

– Вітаю! Сподіваюся, ви будете щасливі разом!

Аліна вимкнула мобільний і сіла на диван. Важко було зрозуміти, що вона відчувала у цей момент.

– Що щойно відбулося? Нічого не розумію! – промовила Аніла після паузи.

– Коли у тебе є подруга і є хлопець, рано чи пізно постає дилема. Якщо їй подобається твій кавалер, вона може перестати цінувати вашу дружбу і вибрати стосунки. В такому випадку доведеться попрощатися з кимось із них. А в моєму випадку, з обома.

– Такий собі цей хлопець, як на мене – нічого особливого.

– Нас звів друг дитинства. Вони з ним разом в ліцеї вчилися. А той, побачивши наше спільне фото, попросив його нас познайомити. Я й погодилася. Спочатку спілкувалися по телефону. А потім домовилися зустрітися. Ти ж знаєш, як це буває… Побачення наосліп. Сподівання одні, а насправді…

– А що ж насправді?

– Не так сталося, як гадалося. перша зустріч наживо дала мені зрозуміти що це – далеко «не моє».

– Поглянемо, що ж там за перша зустріч така була, – мовила Аніла.

Вони опинилися у міському парку. Була рання осінь. Сонце, хоч і пробивалося крізь крони дерев, вже не так зігрівало, як улітку. На лавці сиділа пара – Аліна з уже знайомим нам хлопцем – і про щось розмовляли. Хоча говорив в основному він, а вона лише часом кивала та вставляла «угу» в його нескінченний монолог. Розмова йшла, в основному, про те, як їй з ним пощастило, адже він – справжня знахідка для будь-якої дівчини.

– А він себе, бачу, любить! – іронічно зауважила Аніла.

– Не те слово! Саме тому після тижня таких от розмов я почала шукати шляхи відступу.

– Дай вгадати, цим ти ще більше привабила цього самозакоханого хлопця?

– Вгадала! Він зовсім не давав мені спокою: телефонував щогодини, просив не кидати. Казав, що без мене не житиме і щось собі заподіє.

– І ти його жаліла?

– Лише спочатку. Боялася, що дійсно щось собі зробить. Але з часом, втомившись від його маніпуляцій, все більше віддалялася від нього.

– А що з подругою?

– Я їй довірилася і розповіла про все. Цікаво, що вона мене підтримувала у моєму рішенні покінчити з цією драмою. Але, як з’ясувалося, вона у цей момент почала відчувати спочатку жалість, а потім і симпатію до «покинутого і нещасного». Я їх сама ж і познайомила, коли ми її випадково зустріли під час другого побачення.

Через деякий час вони почали спілкуватися і мій кавалер нарешті залишив мене у спокої. Я вже почала радіти, що не нестиму відповідальності за «лицаря не мого роману». А тут він приїжджає під мої вікна похизуватися своїми стосунками. Не те, щоб я дуже переймалася, просто не могла зрозуміти свою подругу.

– Думаю, вони недовго зустрічалися, – висловила припущення Аніла.

– Помиляєшся! Їхній роман тривав понад три роки. І врешті-решт вони одружилися і народили дитину.

– Ну хоч у когось вийшов хеппі-енд!

– Якби ж то! Через кілька років моя подруга подала на розлучення. Думаю, і їй набридло вислуховувати, який він чудовий і як їй з ним пощастило. Після довгої паузи у спілкуванні, ми з нею відновили нашу дружбу.

– Мабуть у глибині душі вона зрозуміла, що ти виявилася далекогляднішою за неї.

– Мабуть… Проте мені в цьому ніколи б не зізналася.

– Прикро за неї… Але сама знала, на що підписувалася…

– Я на неї зла не тримаю – всі ми помиляємося!

– Так, щось ми засиділися, – мовила Аніла, – і взагалі, ми тут не для того, щоб аналізувати життя твоєї подруги. Треба для початку у твоєму розібратися! Тож не витрачатимемо часу на пусті балачки і рушаємо далі!