«Аліна у Задзеркаллі… Могла б вийти хороша казка. І про що це я? Краще б зрозуміти, що відбувається…».
Такі думки проносилися в голові дівчини, коли власне відображення затягло її у дзеркало ванної кімнати.
– Згадай про своє перше кохання. Яким воно було? – раптом почулося біля самого вуха.
…
– Дитячий садок. Ведмедик… – тільки й вимовила Аліна. Вона на мить закрила очі, а коли відкрила, була вже у своїй групі. Вона побачила там себе, маленьку симпатичну дівчинку, яка сиділа у колі разом з іншими дітьми та вихователькою і співала знайому дитячу пісеньку.
Аліна аж скрикнула від подиву. Та ніхто з присутніх не звернув на неї уваги. Дівчина оглянула себе і ледь не зомліла – вона була напівпрозора.
– Я що померла? – від такої страшної здогадки по спині пробіг холодок.
– Звичайно, ні. Ти просто трішки поподорожуєш своїм минулим. Не хвилюйся, тебе ніхто не бачитиме. Та й мене теж, – промовила точна копія Аліни, яка стояла тепер поруч. – До речі, Я – Аніла. Це твоє ім’я у дзеркальному відображенні. Приємно нарешті познайомитися.
– Ти мене не вважай нечемною, але поки язик не повертається сказати те саме…
– Я все розумію, – посміхнулася Аніла, – можливо, коли поспілкуємося трішки довше, ти зміниш про мене думку. Так! Часу у нас обмаль, тож не будемо його гаяти. Роздивись навколо. Щось пригадуєш?
– Так, я пам’ятаю це місце. Як же давно це було. Ми малі та дивакуваті досліджували все навколо. Нашим маленьким світом була власна група, ну і дитячий майданчик.
У цей час вихователька підвелася і почала розподіляти дітей у пари.
– Ось, дивись: мене, малу та сором’язливу, вихователька ставить разом зі світловолосим хлопчиком із синіми, як волошки, очима. Моє перше кохання. Ведмедик…
– Ведмедик? Дивне прізвисько…
Перед Аліною у цей час пролітали, як кадри з фільму, фрагменти її дитсадківського життя. Ось вони разом з усіма дітьми бігають по подвір’ю. А тут граються лише удвох. А от, хлопчик показує їй свої накопичені за життя «скарби»: машинку без коліс, скляну кульку, м’ятну цукерку і ведмедика з відкушеним вухом.
– Цю м’яку іграшку я пам’ятаю й досі. Він мені її подарував, коли зрозумів, що вона мені сподобалася. Я довгий час не розлучалася з нею, а свого друга з того часу потайки почала називати Ведмедиком, – прокоментувала Аліна.
– Так он звідки це призвісько… Оригінально!
Перед ними промайнув кадр з новорічного свята.
– А цей спогад у мене один із найяскравіших. Пам’ятаю, як благала маму одягнути мене у щось красиве і вразити своїм «шармом» Ведмедика. Навіть віршик мені дали такий, що ніби навмисно розкривав моє серце перед об’єктом зітхань. І досі його пам’ятаю:
Йди до мене, Ведмежатко,
Не пручайся, мій малюк.
Хоч і я сама – малятко,
Не впущу тебе із рук.
Але все пішло не так…
– Що саме? – запитала Аніла.
– Поверни мене у переддень свята.
Вони опинилися у напівтемній кімнаті. Попрасована небесно-блакитна сукня Мальвіни висить на стільчику. Обшиті «дощиком» чешки виблискують у тьмяному світлі люстри. Мама Аліни спокійно дрімає на дивані під монотонний звук телевізора. Маленька Алінка стоїть біля дзеркала і пильно себе розглядає.
– Чому у тебе малої в руках ножиці? – раптом прошепотіла Аніла.
– Я стою і все думаю, які ж «фінальні штрихи» внести до власного образу. Пам’ятаю, як виношувала цю ідею цілий день… Зараз я зіпсую своє новорічне свято…
У цей час, дівчинка, вочевидь наважившись, бере до рук пасмо волосся і відстригає його по саме чоло. Потім пильно придивляється на своє відображення і починає рюмсати. Все це переростає у голосне ридання. Від цього плачу прокидається мама. Перше, що вона бачить, – це ножиці в одній руці та волосся в іншій. «Ти!!!!! Мальвіна – лиииса!!!» – тільки й витискає в розпачі вона.
– Не можу дивитися, як ти плачеш, – сказала Аніла, – час дізнатися, що ж сталося далі.
Вони знову перенеслися у дитсадок. На цей раз у святково прикрашену залу. На сцені маленька Аліна тремтячим голосом розповідає віршик. Раптом, не договоривши, вона, на очах у глядачів, починає голосно схлипувати та, не закінчивши свого виступу, зникає за ялинкою.
– Сумно… І все через зачіску?
– Так… Пам’ятаю, як соромно мені було перед Ведмедиком за такий невдалий виступ і повне фіаско із зачіскою. Але я реабілітувалася наступного року.
– Поглянемо! – з ентузіазмом мовила Аніла.
Вони знову були у тій самій залі, навіть декорації майже не змінилися, проте маленька Алінка вже була одягнена у костюм Попелюшки і закохано поглядала на Ведмедика, який виконував роль Принца і час від часу підтягував колготи, що були йому завеликі.
– Ну тут хоч віршиків читати не будеш?
– Ні, моє почесне завдання, як майбутньої Принцеси, полягає лише у тому, щоб загубити «кришталевий» черевичок і з вдячністю прийняти його від Принца. Мама дуже хвилювалася, що черевичок спаде ще до кульмінаційного моменту (адже ніжка у мене була і дійсно крихітна) і тому чешки (замінник кришталевого взуття) на сімейному зібранні вирішили пришити до шкарпеток... І ось що сталося…
#3121 в Сучасна проза
#9106 в Любовні романи
#2170 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 16.03.2022