Розділ 3

Безкінечно довга ніч нарешті добігла кінця. У заґратоване вікно зазирнув промінчик висхідного сонця. За кілька годин до кімнати зайшов шериф і відчинив двері камери Марго.

— На перший раз я тобі пробачаю, — суворо промовив він. — Але якщо ти ще колись попадешся на образі осіб при виконанні, то тобі доведеться нести адміністративну відповідальність. І тут або виправні роботи, або строк у в'язниці.

Марго розсудливо вирішила змовчати. Цей актор, судячи з усього, міцно увійшов у образ, і хтозна, що там далі в нього за сценарієм. Вона просто покивала, швидко вийшла на вулицю й озирнулася в пошуках таксофона. Але кіношники постаралися на славу: все місто нагадувало реальне середньовічне містечко. Порозмисливши, вона пішла шукати бодай газетний кіоск. У якийсь момент Марго зрозуміла, що шалено хоче їсти, а грошей із собою не було.

Вона побрела вулицею, і невдовзі їй на очі потрапив ломбард. Єдине, що в неї залишалося при собі, — золоті прикраси. Дівчина вирішила продати пару каблучок, щоб виручити хоч якусь готівку. Зайшовши всередину, вона побачила лихваря. Тот, ясна річ, теж був одягнений за всіма правилами історичного фільму. Чоловік уважно оцінив прикраси й раптово запитав:

— Леді, за яким титулом краще до вас звертатися?

Марго здивувалася:

— З чого раптом?

— Така майстерна робота може бути тільки у дами з вищого світу.

Отримавши триста сорок п'ять золотих за дві каблучки, Марго вийшла з ломбарду. Задумавшись, куди тепер іти, вона згадала розповідь шерифа про фрау Фредеріку. Логіка підказувала: якщо Робін Гуд обікрав кондитерку вже тричі, вона може знати, де його шукати.

Марго зупинила якусь жінку, що виглядала так, ніби та реально працювала прачкою з самого раннього дитинства — все-таки гримери та майстри з костюмів трудилися на цьому знімальному майданчику на совість. Попередньо згадавши бурхливу реакцію шерифа на слово «відьма», Марго ввічливо запитала:

— Де живе місцевий кондитер?

Жінка вказала напрямок, що виводив із міста прямо в ліс. Марго пішла зазначеною дорогою і десь за пару кілометрів на рідкій просіці розгледіла справжню пряникову хатинку.

«Треба ж, зараз давно вже все моделюють на комп'ютерах, а тут реальна декорація!» — захопилася вона.

Але підійшовши ближче, Марго з величезним подивом виявила, що хатинка дійсно їстівна: віконниці з карамелі, різьблений зефір на стінах і дах, складений із льодяників замість черепиці.

Не встигла вона постукати, як двері з гуркотом розчинилися, і на порозі з'явилася справжня відьма. На її нозі білів гіпс, руки були забинтовані, на щоці виднівся опік, що гоївся, а обличчя багровіло від гніву. Але що лякало найбільше — в руках стара стискала рушницю.

— Я вас усіх перестріляю, малолітні терористи! — оглушливо гаркнула вона і, помітивши Марго, примружилася: — А ти взагалі хто така?

У Марго почали закрадатися перші серйозні сумніви. Все це якось не дуже скидалося на кіно. Цілком імовірно, що вона випадково забрела на територію закритого пансіонату для психічно хворих людей. Під цю версію ідеально підходили і бабуся в цукерковому очіпку, і шериф, який щиро вірив, що він у Ноттінгемі, і, звісно ж, клептоман Робін Гуд.

Згадавши з якоїсь старої статті, що з буйними пацієнтами треба розмовляти м'яко й з усмішкою, Марго злегка розтягнула губи й спокійно запитала:

— Ви фрау Фредеріка?

Жінка підозріло на неї покосилася, але кивнула.

— Ви головний королівський кондитер?

Бабуся знову кивнула, сердито поправивши очіпок, що сповз.

— Шериф сказав, що Робін Гуд украв у вас кухонне приладдя?

Обличчя фрау Фредеріки вмить набуло бурякового відтінку, але рушницю вона все-таки трохи опустила:

— Мерзотник цей обкрадає мене вже втретє за місяць, щоб йому пусто було! Цупить усе, що не прибито намертво та до підлоги не прив'язано ланцюгами. Моргнути не встигнеш — уволік!

— А книгу? — поцікавилася Марго. — Він міг украсти книгу?

— Яку ще книгу? — буркнула кондитерка, підозріло примруживши одне око.

— Старовинну, в шкіряній палітурці. Вона зникла у мене в лісі.

Фрау Фредеріка впевнено хмикнула й сердито сплюнула в траву:

— Стало бути, точно він, злодюга! Цей пройда без докорів сумління тягне взагалі все, що на очі попадеться. Ніякого спокою від цих лісових голодранців на старості літ!

— Ви не знаєте, де його знайти?

Стара остаточно опустила дуло рушниці й привалилася спиною до одвірка, потираючи забинтовану руку:

— Та де ж йому бути... Вештається, чай, ближче до самої середини лісу, разом зі своїми — шалопаями цими. Вони, коли розібратися, не приб'ють, не небезпечні. Але от усе цінне ти, дівко, при собі не тримай, сховай одразу з очей геть, від гріха подалі.

Подякувавши жінці, Марго, все ще чергово посміхаючись, почала обережно задкувати. Хто її знає, коли у цієї психічно хворої почнеться новий буйний період і вона вирішить пальнути в неї з рушниці.