Розділ 2

Марго розплющила очі й нерозуміюче вп'ялася в блакитну стелю, роздумуючи: «Коли це бабуся встигла перефарбувати стелю горища в блакитний колір? Яка дивна витівка». Але чим активніше свідомість поверталася до неї, тим ясніше вона розуміла, що перебуває зовсім не на горищі.

Дівчина сіла. Навколо простягалася невелика лісова галявина. Марго уважно роззирнулася, намагаючись упіймати поглядом знайомі обриси, але нічого подібного біля бабусиної хати згадати не могла. Навколо висилися вікові дуби, а не звичний сосновий ліс. Вона спробувала відновити хронологію подій. Останнє, що закарбувалося в пам'яті до непритомності, — скринька, старовинна книга і те, як вона прочитала вірш уголос. Після цього все потонуло в тумані. «Книга! Точно, томик у шкіряній палітурці. Де він?»

Марго чітко пам'ятала, що тримала його в руках. Проте швидкий огляд галявини показав: книги ніде не було. Зате поруч із місцем її пробудження трава виявилася прим'ятою. Причому якось дивно. Вставши й вивчивши землю уважніше, вона помітила, що відбитки йдуть на північний захід. Оскільки це була єдина зачіпка, Марго рішуче пішла за ними.

За кілька хвилин сліди вивели її на непоганий ґрунтовий шлях, який змією тікав углиб. Через брак альтернатив Марго пішла ним. Коли сонце почало хилитися до заходу, вона нарешті вийшла до узлісся й побачила вказівники. Підійшовши ближче, вона прочитала на першому: «Шервудський ліс».

— Дуже смішно, — вголос подумала Марго.

Швидше за все, місцеві діти просто гралися в Робін Гуда. Наче на підтвердження цієї думки, трохи нижче на стовпі висів плакат із зображенням чоловіка. Довгий ніс, темні очі — зовні він невловимо нагадував тхора. Під портретом красувався напис: «Розшукується живим або мертвим. Нагорода 500 золотих за Робін Гуда». Придивившись, Марго навіть здивувалася: треба ж, як діти постаралися, навіть знайшли десь штучно зістарений папір для плаката. Другий вказівник, прибитий поруч, гласив: «Ноттінгем».

Логічно припустивши, що вказівник веде в бік їхнього селища, Марго закрокувала в зазначеному напрямку. Пройшовши близько двох-трьох кілометрів, вона побачила перші будиночки. Це було не село, а скоріше невеличке містечко. Ось тільки споруди виглядали незвично дивно — точнісінько Середньовіччя. Склалося повне відчуття, що вона потрапила на масштабну історичну реконструкцію.

Між будинками ходили люди в досить обшарпаному одязі, який здавався настільки автентичним, що Марго осяяло: «Кіно! Точно, тут знімають кіно!»

Наче підтверджуючи її здогадку, повз із гуркотом пронеслася група вершників у повному лицарському обладунку. Марго рішуче рушила вглиб кіномістечка на пошуки місцевих поліцейських. Зрештою, їй позаріз треба було з'ясувати, де вона перебуває.

Вона перехопила якогось актора з довгою брудною бородою, подумки захопившись тим, як відповідально нинішні кіношники підходять до деталей: від чоловіка йшов такий амбре, наче він не мився місяців зо три. Та й вигляд у нього був відповідний. Намагаючись триматися на безпечній відстані, щоб мухи, які вилися над його головою, не перемикалися на неї, Марго запитала, де знайти відділок поліції. Чоловік трохи задумався і, вказавши на вуличку праворуч, буркнув, що в самому кінці вона знайде шерифа.

Марго пішла вказаним шляхом і за п'ятнадцять хвилин дійсно побачила приземисту будівлю з вивіскою «Шериф». Всередині її зустрів чоловік років сорока в чорному костюмі й з акуратною невеликою борідкою. Він сидів за столом.

— Ви щось хотіли? — запитав він, підвівши очі.

— Що це за місто? Я заблукала в лісі.

— Ноттінгем, — спокійно відповів чоловік.

Марго починала закипати.

— Я серйозно. Біля моєї хати немає жодного Ноттінгема. Я розумію, що ви не хочете виходити з ролі, але тоді скажіть, де мені взяти телефон? Я маю зателефонувати й викликати таксі.

Чоловік вп'явся в неї з повним нерозумінням. Дівчина озирнулася: стоси паперів, чорнильниці, а на стіні — вже знайомий плакат із Робін Гудом.

Шериф, простеживши за її поглядом, запитав:

— Ви бачили його?

— Ні, — відрізала вона.

— Ви впевнені? У вас нічого не зникало останнім часом?

Марго задумалася і згадала про втрату.

— У мене була старовинна книга в шкіряній палітурці, яку я не можу знайти.

Шериф важко зітхнув:

— Швидше за все, її украв Робін Гуд.

Марго хіхікнула, вирішивши підіграти:

— І де ж його знайти?

— Я шукаю його вже близько трьох років, — побідкався чоловік. — На нього накопичилося вже сто сорок чотири справи! Жителі Ноттінгема в абсолютному обуренні, бо цей мерзотник регулярно обкрадає їх і виносить усе, що погано лежить.

— Але ж Робін Гуд краде тільки в багатих, щоб віддати бідним! — заперечила Марго.

Шериф подивився на неї як на божевільну:

— Учора він украв у бідної фрау Фредеріки її кухонні сковорідки. І це вже втретє за місяць!

— Фрау Фредеріка? Стривайте. Це та відьма, яка їла дітей і яку спалили в печі Гензель і Гретель?

Шериф, здавалося, ось-ось почне пускати дим із ніздрів від обурення: