1

Саєн Муш вийшов із редакції у піднесеному настрої. Нарешті йому усміхнулася доля, причому без жодних зусиль з його боку.

Він уже збирався зав’язувати з журналістикою, що забирала сили та час, але не приносила ні захмарних доходів, ні світової слави. Кажуть, зараз у моді театральні критики. Саєна навіть сприйняли за одного з них, спробували задобрити так, як він ніколи й мріяти не міг. Молода перспективна актриса крутилася навколо нього весь вечір, мовою тіла обіцяла виконати найпотаємніші бажання заради кількох добрих слів. А коли дізналася, що помилилася, мало не відпльовувалась і зникла без прощань.

Саєн її не звинувачував. Зовні він був схожий на типового комічного персонажа зі старих п’єс. Нещодавно йому виповнилося тридцять, але для незнайомців він уособлював того маленького чоловічка невизначеного віку, що викрикує жарти на межі пристойності між сценами за участю провідних акторів.

І родоводом він не міг похвалитися. Син бідного художника, що цілком може виявитися геніальним і затребуваним років через сто, Саєн із дитинства не сподівався на прихильність дівчат, які йому подобалися, дивився на них як на інший біологічний вид, що не має нічого спільного з галасливими невихованими сусідками по великому потрісканому будинку.

І все ж доля згадала про Саєна. У мить, коли він мріяв зникнути безслідно або ж зайнятися чимось людиноненависницьким, до нього звернувся старий нелюдимий дядько Круш із поліції і запропонував неймовірну і, головне, ексклюзивну історію, що могла зробити Саєна знаменитим – або хоча б наповнити його кишені.

– Гей, хлопче, ти, пам’ятається, хотів «бомбу»? – Круш несподівано приперся до Мушів додому, незважаючи на те, що зневажав батька Саєна, свого брата, який не виправдав надій сім’ї. – Я тобі її організую.

Про «бомбу» Саєн просив років десять тому, коли намагався вибитися в люди і ще вірив у свої сили. Тоді Круш послав його подалі й заборонив навіть наближатися до себе і до своєї зразкової родини. І зовнішністю племінник не вдався, і костюми доношував за батьком… Сором, та й годі. Величезний поважний Круш завжди повторював, що не хоче мати з Мушами нічого спільного. Він навіть прізвище дружини взяв, аби від них відгородитись. Та раптом приїхав у гості і, як з’ясувалося, не з порожніми руками!

Саєн не хотів його допомоги. Він волів би порпатися у сміттєвих баках, ніж бути зобов’язаним дядькові. Але батько сильно зневірився, мати ледве трималася, сестра мріяла про відпочинок, кредитори погрожували переламати ноги… Та ще й та актриса роз’ятрила душу, показала життя, до якого Саєн втомився прагнути.

Він погодився – і не помилився. Історія, розказана Крушем, була унікальною і обурливою, вона отримала такий відгук аудиторії, на який ніхто в редакції і не сподівався!

До Саєна миттю змінилося ставлення. З невдахи він перетворився на того, хто може дістати матеріали справи, що розглядалася за зачиненими дверима. Редактор тиснув йому руку і просив продовжувати в тому ж дусі, банкір запропонував найкращі умови кредитування, сусіди віталися як з паном із «самих верхів», навіть та актрисулька надіслала записку з вибаченнями та натяком на можливу зустріч!

Зараз, вийшовши із редакції, Саєн обмірковував відповідь. З одного боку, дівчина відкрито напрошувалася на знайомство. З іншого – його нудило від її імені.

Ховаючись у тінь від нещадних променів літнього сонця, що пополудні пекло все сильніше, він перетнув пожухлий бульвар і зупинив перше-ліпше таксі.

Успіх приємно кружив голову, від спогадів про грошову винагороду серце солодко завмирало, але десь глибоко в душі сидів маленький гидкий черв’ячок, якому чогось не вистачало.

Хоча чому «чогось»? Бракувало відповідей.

Чому дядько Круш поділився історією, ризикуючи кар’єрою? Чому ця справа розглядалася на закритому засіданні, якщо вона не торкалася ні комерційних таємниць, ні честі урядових структур?

Звичайне вбивство. Тобто, з погляду моралі, зовсім не звичайне, але й секретного в ньому нічого немає. Тоді чому так багато «чому»?

– А я вас знаю, пане, – сказав таксист, відриваючи Саєна від роздумів. — Ви той спритник, що витяг на світ божий справу про орхідею. Цікаво, як ви до цього докопалися? Може, хтось допоміг?

Саєн здригнувся. Незважаючи на відкриті вікна, салон автомобіля здався задушливим до неможливості. Пальці самі потяглися до верхніх ґудзиків накрохмаленої сорочки, послабили елегантну краватку, пройшлися піджаком.

– Спека, ех… – Таксист не чекав відповіді. – У такі дні люди мруть як мухи. Он, дивіться, хтось просто на дорозі відкинувся.

Саєн виглянув у вікно, намагаючись не торкатися брудної фіранки та засиджених мухами панелей.

«Я ж назвав іншу адресу! Ми їдемо у протилежний бік!» – ледь не крикнув обурено, але побачив на розжареному тротуарі величезну багряну тушу в уніформі з лампасами й онімів.

Дядько Круш… Хто ж іще? Інших таких Саєн згадати не міг. І поліцейський відділок неподалік. Усе сходиться!

Круш лежав, заважаючи перехожим, над ним літали мухи з найближчої гнойової купи і метушилися люди… Хтось поривався відтягнути його вбік, хтось забороняв, вимагав викликати поліцію і медиків, хтось голосив, тим часом риючись у нього в кишенях.

– Погана смерть, – зауважив таксист, повертаючи за ріг. – І у вашого орхідейного вбивці була не краща. Його вранці повісили.

Саєн не міг вичавити жодного звуку. Горло здавило, язик присох до піднебіння, вдихи завдавали болю… І ще він помітив, що уніформа таксиста надто тісна. Піджак розірваний під пахвами і не застебнутий, штани від іншого костюма, кепка ледве трималася на самій маківці, вузький комір білої сорочки аж вп’явся в складки бичачої шиї.

– Орхідея прекрасна, чи не так, пане Муш? Ніжна аристократична квітка… Хто б міг подумати, що її чарівність уб’є десятьох?