Лабіринт

Я простувала темною вулицею, яскраві ліхтарі майоріли над моєю головою. Блін. А якщо… Ні. Рішення прийняте. Шляху назад немає. Я ж зможу?  Видихнула і продовжила крокувати. Ніхто не знав, куди я йду. Не вважала за належне когось повідомляти про свої плани. Тільки в останню мить записала голосове повідомлення на своєму каналі. Відправляти повідомлення або записувати голосові було набагато легше. Завжди був час на те, щоб придумати відповідь. Не те, що у реальному житті. Зовсім скоро переді мною відкрилися ворота "Світовиду". Швидко оглянувши територію, помітила кількох людей. Наблизилася ближче. На годиннику була 17:50. Виявляється, не я одна така пунктуальна. Зупинилась. Може з кимось заговорити першою і познайомитися?

“Ну, давай, Олю, ти ж можеш”, – крутилось у моїй голові.

Але інший не менш гучний голос промовляв: “Ні, не роби цього”.

І я підкорилася йому. У мене було безліч можливостей заговорити, але …

Двері приміщення нарешті відчинились.

- Заходьте, – промовила жінка. Групка з десяти людей, яка зібралася за цей час посунула всередину. Нас вивели на задній дворик. Потім ми підіймались страшенно незручними сходами. Зала очікування зустріла холодком.

- Ось анкети, заповніть їх, – жінка дала кожному папірці і ручку.

Швидко заповнила анкету і повернулась на стілець. По одному нас почали кликати у ту саму кімнату. Кімнату, де проходив кастинг на гурток акторської майстерності.  По моєму тілі пробігся табун мурашок. Я намагалася зберігати впевнену позицію, але це мені не надто допомагало. Все одно хвилювалась.

Час тягнувся неймовірно довго, аж ось наступила моя черга. Піднялася з крісла, зібралась з силами, випрямила спину і в думках побажала собі удачі.

- Дихай, – наказала собі, – просто дихай, – і відкрила двері тієї самої кімнати. Жовті стіни дозволяли почуватися вільніше, ніж завжди, але все ж цього було не достатньо.

- Ну що ж привіт, розкажи, будь ласка,  про себе і чим ти займаєшся? – жінка, яка нас завела сюди почала говорити.

- Я - Оля, мені 16. Колись у початковій школі три роки займалась танцями. Також музична школа, фортепіано, але кинула на 4 році навчання, – я намагалася звучати впевнено і активно жестикулювала.

- А чому кинула? І стань, будь ласка, туди , щоб я тебе краще бачив, – чоловік вказав на середину залу.

Зробила пару кроків і опинилася посередині.

- Проблеми з учителькою. Але зараз я знову граю, тому що мені подобається музика. Також  недавно навчилася грати на укулеле.

- Цікаво, – хмикнув чоловік.

- А ще я дебатую і пишу твори, – швидко додала я.

- Пишеш? Що саме?

- Різні коротенькі історії.

- А які українські письменники тобі подобаються? – запитала жінка.

- Загалом, мені подобаються майже всі твори, які я читала.

- А який один найбільше? – попередня відповідь її не вдовольнила.

- Напевно, “Меланхолійний вальс” Ольги Кобилянської.

- А заспівай щось, – раптом прорік чоловік.
- Піду втоплюся у річці глибокій, – потягнула я так голосно і чітко, як тільки могла. І на якусь хвильку відчула ту свободу, якої раніше ніколи не відчувала. – Шукати стануть, не скоро знайдуть, – але це була тільки одна коротенька мить. - Ти будеш плакать, минатимуть роки, мене ніколи не зможеш забуть, – голос ставав все тихішим, а жестикуляція все біднішою і біднішою.

- А що це тільки що було? Як ти думаєш?  - запитав мене чоловік.

- Не знаю, – відповіла по звичці.

-  Невпевненість? – додала в наступну мить.

Але в ту секунду, коли я це сказала, усвідомила, що це був страх. Страх показати себе. Страх осуду,який завжди зупиняв мене.

- А тепер давай зіграємо етюд. Твій друг дізнався, що він хворий на рак, а ти прийшла, щоб заспокоїти його. При цьому ти можеш повторювати тільки три слова: “Я тебе ненавиджу”.

Чоловік став біля мене. Поглянула на нього і, намагаючись підібрати правильну інтонацію, промовила: “ Я тебе ненавиджу”.

- Я тебе ненавиджу, – відстань між нами зменшилась.

- Я тебе ненавиджу! – прокричав він у відповідь і перейшов в інший кінець кімнати.

 Пішла за ним. Зупинилася.

- Я тебе ненавиджу, – жалість лунала у моєму голосі.

Він впав на коліна.

- Я тебе ненавиджу, – повторювала  знову і знову. Мозок підказував, що мені потрібно торкнутися його, спробувати обійняти. Але я не могла цього зробити.

Не могла довіритись своїм відчуттям…

Через годину вже була вдома. На кухні сиділа мама, попиваючи каву.

- Привіт. Де ти була, чого так довго?

- Привіт, та так, ніде.

- А як день? – запитала вона, дивлячись на мене.

- Нормально.

- Гарно виглядаєш.