Вибір

- Олю, скоро вже ЗНО.  Ти вирішила куди хочеш поступати?

- Еммм. Так. Я хочу на філологію.

- Українську, – швидко додала.

- Це як? – тато глянув на мене, неначе я прилетіла з Нептуна.

-  В сенсі? –  підняла брову.

- Ну, ким ти потім будеш працювати? – це питання досі вселяло в мене жах.

- О Боже, не запитуй мене таке. Не знаю.

- Тобі потрібно уважно думати про своє майбутнє.

- Дякую, я знаю. Будь ласка, давай зупинимося, – благально глипнула на нього.

Опиняюся у власній кімнаті і страх поглинає мене всю. Так мало часу. Такий складний вибір. Я його вже зробила, але водночас… Та чи правильний він? Чи буду я щасливою?

Це так лячно. Я нічого не знаю. Анічогісінько. Мене дістали ці питання про роботу. Ще навіть ЗНО не склала. Чому це так важко? Майбутнє, покрите пеленою, таке далеке і таке близьке водночас. І воно залежить від мене, мого вибору. А якщо помилюся? Ні, я не маю права на помилку. Інакше буде катастрофа. Та мені все одно страшно думати про майбутнє. Це ж через 4 роки мені буде уже 20. Це так багато. Життя швидко мине. Там і старість недалеко. А потім… Мотнула головою, відганяючи тривожні думки.

Чому взагалі обираю філологію? Мабуть, тому що не бачу себе в інших сферах. Я змалечку любила книжки, а особливо гризти їх, як казали батьки. Потім навчилася читати і мене почали захоплювати історії.  В 5 класі завела свій перший зошит з величезним надписом “Книга”, навіть написала 10 сторінок. І пішло-поїхало. Ідеї, які з’являються уві сні, химерні думки, безліч вордівських файлів на ноутбуці, більшість з яких не завершені. Але українська філологія… Чи це справді те, що мені потрібно? Можливо. Та цілковитої впевненості немає. Довго крутилася з боку в бік,  перш ніж заснути. Думки клубочилися в голові, а потім настала темрява, серед якої безліч різних барв  зливалися в одну незрозумілу  картину. Будильник на телефоні нестерпно задзеленчав. Відчула його, перш ніж він розітнув мертву тишу.

Настав новий день.

Зранку в школі швидко написала кілька домашніх завдань на сьогодні. Завжди так робила, адже не хотіла витрачати на них свій вільний час. Першим уроком була українська література. Не те, щоб я її дуже любила. Точніше урок мені не подобався зовсім. Нескінченні конспекти про письменників, їхніх жінок, їхні збірки і твори та жодної творчої або хоча б цікавої роботи. Ну хіба так можна? Твори мені подобались, адже я робила те, чого ніхто не робив: дивилася крізь рядки. Це дозволяло шукати сенс для себе.  А ще мені подобалося приміряти “одяг” давніх проблем на сучасний світ і спостерігати, як вони видозмінились.

Після двох виснажливих уроків ми з подругою вийшли прогулятись. У коридорі лунали наші розмови про майбутнє. І ось бесіда зайшла про мій вибір.

- Та хто взагалі йде на філологію? Це якась фігня. Туди хіба що всякі шизануті йдуть. Кому взагалі може подобатися українська література?

- Ну взагалі то, українська література хороша.

- Ти що захворіла? Тобі температуру поміряти?

- Агов, я йду на українську філологію.

- Оууу. Все ясно.

Я замовкла. Мені було неприємно знаходитися тут в цей момент. Але піти геть не могла. А може б варто було захистити себе і свої інтереси? Страшно? Так. Незручно? Так. А може… Може просто я сама себе не поважаю?

Решта дня минула неначе в тумані. Мене досі огортали неприємні почуття. Продзвенів дзвінок: останній урок добіг кінця. Натягнула куртку, схопила рюкзак і вийшла з класу.

Наступною ціллю були дебати. 

Штовхнула двері Спейс Апу і вони легко відчинились, неначе чекали саме на мене.

- Привіт, – на моєму обличчі з’явилася посмішка.

- Привіт, –декілька облич повернулись до мене.

Обійняла всіх по черзі. Це була своєрідна традиція тих, кого об’єднував дебатний клуб. Більше року минуло відтоді, як я вперше сюди прийшла. Тоді було так страшно зібратися з силами і ввійти у цей новий світ.  А зараз я тут, серед цих людей. Багато з них пішло, багато прийшло. Встигла стати заступницею голови, займалася інстаграмом дебатного клубу, була організатором дебатної школи, навіть виграла один локальний турнір. Раніше мені справді подобався весь цей процес. Але зараз… Хоча час від часу відвідувала засідання, більше не було того азарту, що раніше.

- Олю, давай обговоримо план дебатного клубу, – Ярина підійшла до мене.

- Ну,окей, – відповіла і всілася на крісло.

Вона довго розповідала про свої плани, а я лише кивала головою і вертіла жовту ручку на столі. У глибині душі розуміла, що не планую цього всього втілювати, але мовчала про це. Гадаю, було помітно, що я почала з’являтися на засіданнях все рідше, була все менш і менш активною, перестала розвиватися. З одного боку розуміла, що можу піти геть. Та… Не могла.

- Ти б хотіла стати ментором і тренувати людей на дебатах?

- Ні, не думаю.

 - Тьфу, та ти просто не можеш. На твоїх промовах можна почути тільки дурню, – уїдливо кинув Він у мою сторону.

- Розумієш, мені шкода мого часу. У мене є ще чим зайнятися, – голос зірвався і пролунав тихо і приглушено.