Лемент

Безсилля. Страх, що окутує від маківки до кінчиків пальців. Буря незрозумілих почуттів. Я лежу і дивлюся на стелю. Усе вже дістало. Стало таким буденним, нудним. Час летить, наче на крилах. Тільки недавно почався карантин, а вже минуло пів року.  Нічого не змінилось. Мені сумно, все ще сумно. Постійно. Кожного дня прокидаюся з одними і тими ж думками, як же мене все дістало. І я не можу з цим нічого зробити. Зовсім нічого. Підготовка до ЗНО поглинає повністю. Вчуся, вчуся, вчуся. Часу мало, матеріалу багато. Як взагалі можна радіти життю?

Підводжуся і повертаюся за злощасну історію, читаю про Національно-визвольну війну. Залишилося всього сто тисяч тем і шість місяців. Я більше не можу, але повинна продовжувати. Що ж буде на ЗНО? Інакше не складу. Ой, яка я тупа… Постійна нищівна самокритика по частинках руйнувала моє життя. Продовжую мучити себе, незважаючи ні на що, бо так “треба” . Більше не розумію, що відчуваю і чому. Заради чого жертвую собою? Яка моя кінцева мета? Успішно скласти ЗНО і потрапити на бюджет? Це те, чого я хочу? Не знаю. Нічого не знаю.

Одинадцятий клас – це пекло, з якого не вийти живою.

Час, який залишався між школою і ЗНО, проводила в соцмережах. Там є люди, як я. Люди з такими ж ідіотськими проблемами. Люди, які втратили сенс, які заганяють себе в яму, не в змозі перестати копати. Ті, кому можна довіряти. Всього один коментар і ти можеш отримати підтримку від зовсім незнайомих людей з порожніми аватарками, які відчувають себе так само. А в реальності… Хіба тут з кимось поговориш? Відповідати “нормально” на всі запитання стало звичкою. Нормально... Що за дурнувате слово?! Та нічого не нормально! Зберешся з силами, почнеш говорити про те, що відчуваєш, а тебе переб’ють. От і бажання розповідати щось зникає. Як тоді бути справжньою, коли ніхто не слухає? Ніхто не хоче тебе чути. І ти починаєш замикатися. Навіть наодинці з собою не можеш визнати своїх емоцій і почуттів. Тобі хочеться стерти всі помилки, всі неприємні спогади, весь біль. Не помічати, ніби їх ніколи й не існувало. Заткнутися у свій телефон, проводити там цілі години. Страшно залишитися наодинці зі своїми думками. Це ж так боляче думати про свої почуття. Та хіба вони важливі? Вони щось означають? Ні, зовсім нічого. Це просто пусті сигнали в космосі, які ніколи ніхто не почує.

Взяла у руку книжку. Ще один договір між Хмельницьким і татарами. Це вже втретє вони його зраджують. Чому він все одно погоджується укладати з ними договір? Здається, йому бракувало клепки в голові. Як можна повертатись туди, де тобі погано? І робити це постійно.

Починаю закипати. Це не Хмельницькому бракує клепки, а мені. Чому? Чому я це продовжую робити? Чому я така? Ну така, навіть не знаю яка?! Я схопила перше, що попалося під руку і кинула об стіну. А в голові все проносилося: “Ненавиджу… ненавиджу… ненавиджу”. У наступну мить усвідомила, що це був мій телефон.

Поваливши стілець, кинулась до нього. Мені було страшно дивитись. Не хотіла побачити гігантські тріщини чи гірше – чорний мертвий екран, який не вмикався. Підняла телефон в чорному чохлі. Весь екран був покритий тріщинами. Всередині все зжалося. Руки почали трястись. Натиснула на кнопку живлення. Екран загорівся, тільки от одна його половина покрилася чорно-білими мерехтливими лініями. Це кінець. Кінець всього. Телефон випав з моїх рук і я почала ридати. Всі емоції, які назбирались за цей час нестримним потоком лилися назовні. Більше не було страшно, що хтось мене почує. Я просто плакала, бо мені було боляче. У кімнату забіг переляканий тато.

- Що сталося? – він кинувся до мене.

Лежала на підлозі і сльози стікали по моїх щоках. Він побачив біля мене розбитий телефон.

- Все ясно. І це ти через телефон так плачеш? Він для тебе важливіший за життя чи що? Не переживай, я віднесу його в ремонт.

Не чула його слів, не чула, як він взяв телефон і тихо вийшов з кімнати. Чула тільки гучний внутрішній крик про допомогу тієї маленької дитини, яка просто хотіла бути щасливою.

Наступного дня прокинувшись по звичці захотіла взяти до рук телефон, але тоді згадала, що його немає. Провалялася на ліжку кілька годин. Врешті решт змусила себе підвестися. Глянула в дзеркало: розпелехане волосся, червоні очі і врешті-решт найголовніша зірка програми – заплакана дівчина, яка загубила себе. Почуваюся так, наче по мені проїхалось кілька десятків вантажівок. Вирішила піти на прогулянку. Одягнулась, попрямувала до свого улюбленого місця. Раніше часто тут гуляла, а потім в якийсь момент перестала. Навколо панував спокій, але на душі було тривожно. Нав’язливі думки не покидали мене. Я марную своє життя, чи не так? Ступаючи старенькою дорогою, вдихала свіже повітря.

Можливо, стане марнувати обмежений час, витрачати його на примарні страждання, на постійний біг від себе? Можливо, варто заглянути у себе, розібратися у своїх думках, як страшно це б не виглядало?.. Зрозуміти, що насправді відчуваєш?..

Повернулася додому, тихо відчинила двері. Схопила зі столу ручку. Серед мотлоху в шухляді відкопала жовтий щоденник. Рука завмерла над чистим аркушем. У мене не було слів. Все замовкло. Та в наступну мить перо торкнулося паперу і слова одне за одним почали з’являтись. Вони лились, неначе вода. Думки отримали свободу, їх більше ніхто не стримував. Вперше за цей час я відкрила серце і довірилась собі. Так, знову вчуся довіряти, як тоді, давно-давно, маленьке дівчатко лежало біля свого найкращого друга – рожевого ведмедика і довірливо тулилося до мами, ще навіть не знаючи слова “довіра”.