Дзеркало

Зранку подивилася в дзеркало. Ні, нічого не змінилося. Ті самі розгублені очі шукають підтримки, ніби вона клубок ниток, який кудись закотився. Який же він має бути на сьогодні величезний, бо десь перекочується собі і перекочується… Під ліжком? Під шафою? Під столом? Як хочеться його знайти і не відпускати більше, ніколи! Говорю, як нерозумне мале кошеня. Хто сказав “щастя пухнастою грудочкою згорнулося в грудях”!.. Де ти, підтримко? Здається, як тільки з’явишся, все відразу стане на свої місця. І я повірю нарешті в себе. І одного разу з дзеркала на мене подивиться впевнена в собі дівчина, в чиїх очах буде щасливий блиск, кутики губ не будуть заломлюватись, а посмішка не буде зникати миттєво при кожному шурхоті.

Але зараз кожного ранку моє дзеркало мовчить і ховає від мене свою красуню…

“Купіть зелену книжку від Авраменка. Вона вам потрібна до тестів. Не розслабляйтеся, часу мало!– голос учительки розбудив мої думки. – Олю, де ти? Як ти зрештою думаєш складати ЗНО?”

Миттєво повернулася в клас. Глипнула на вчительку і щось промурмотіла навзаєм, що все нібито гаразд.

ЗНО? Це ж ще рік залишився. Ким я хочу стати? Не знаю. Цей вибір занадто складний. А якщо оберу не ту спеціальність, не витримаю навчання, змарную свій час? Здавалося, що цей момент ніколи не наступить. А тепер я майже випускниця, стою перед тисячею дверей і не знаю, в які з них постукати. Очі розбігаються. Дитинство закінчилось.

- Ми не складемо ЗНО. З нашими можливостями нам світить лише сміттєзвалище, – зашепотіла подруга на вухо.

- Що? – випала з роздумів.

- Кажу, що шлях нам на сміттєзвалище після школи. Я собі вже там місце забронювала, – повторила вона.

- Ага, – кинула у відповідь і відвернулась.

Пролунав дзвінок на перерву – закінчився останній урок. Піднялася з-за парти, одягнула куртку, кинула рюкзак на плече і вийшла з класу. Шум вулиці огорнув мене. Динамічна мелодія розірвала телефон. Дзвінок від Ярини, моєї подруги, яку я ігнорувала вже другий тиждень, бо не хотіла нікуди йти.

- Алло, – відповіла.

- Привіт, ти не хочеш сьогодні зустрітись і влаштувати вечір чарівних несподіванок? Я недавно читала книгу “Дівчина Онлайн” і взяла цю ідею звідти. Впевнена, буде дуже весело.

- Що це таке?

- Це вечір, в який ми можемо дозволити робити собі все, що захочеться. Головне правило: не думати наперед, прислуховуватися до себе і йти назустріч пригодам.

- Пригоди? Ну, нажаль, у мене інші плани.

- Шкода.

Сіла в автобус і поїхала додому. Там мене чекав незакінчений серіал. Відкрила ноутбук і натиснула на кнопку плеєра, знову поринаючи у світ чужих переживань, думок і пригод, бо не мала достатньо відваги, щоб глянути у очі власним. Після двох серій мені набридло. Взяла до рук телефон і натиснула на іконку Тік Току. Одне за одним прогортала коротенькі відео. На екрані вибило заголовок “3 причини, чому ви нещасні”. Чорний текст з’явився далі і букви ніби врізались у дисплей і стали перед очима холодними чорними цятками : “Ви відкладаєте життя на потім”.

“Ви не берете відповідальності за своє життя”, – фраза з’явилася на екрані, а наступна стала ударом нижче пояса: –  Ви  застрягли в полоні негативних звичок і вважаєте, що не в силі щось змінити”.

Так схоже на мене. Чого навіть якесь дурне відео в Тік Тоці нагадує мені про це? Я безсила, неначе корабель серед моря, який кидає з боку в бік шторм. Мої звички сильніші. Хіба це життя? Дебати, звісно, дали мені поштовх і допомогли подолати страх перед публікою, навчили не боятися промови. Але бути впевненою в житті – зовсім інше.

Глянула на екран телефону і подумала про Ярину. Як їй досі не набридло дзвонити мені і намагатися кудись витягнути? Я ж постійно їй відмовляю. Може все-таки варто зустрітись з нею?

- Привіт, – набрала в телеграмі.

- Вибач, що сьогодні відмовила. Не хочеш завтра зустрітись?

Відклала телефон.

- Так, – відповідь надійшла за кілька хвилин.

Наступного дня ми зустрілись. На вулиці було холодно, падав дощ. Я струшувала воду з жовтої парасолі.

- Привіт, давно не бачились, – подруга посміхнулась і обійняла мене,ховаючись під парасолю.

- Еее, ну так, давно.

- Як справи?

- Все нормально, –  прикусила губи, що не вкрилося від подруги.

- Впевнена? – вона ретельно вивчала поглядом моє обличчя.

- Ні, - тихо пробурмотіла.

Ми йшли під парасолею, дрібні краплі стікали по краях. Напруга всередині мене все росла і росла, наповнюючи тіло колючками. Повз проїхав автомобіль, розбризкуючи воду. Я ж хотіла поговорити. Чому тепер, коли маю можливість, мовчу?

- Я не знаю, що робити зі своїм життям. Таке відчуття ніби від мене зовсім нічого не залежить, – швидко випалила я, зібравшись із силами.

- Що? – Ярина перевела на мене погляд.

- Ну знаєш, останній місяць я почуваю себе так погано. Знову почала тікати від власних проблем, а вони все збільшуються, ніби снігова кулька. І це відчуття жалюгідності, відчуття, що я не можу нічого змінити, – Ярина слухала мене, киваючи головою.