Друга спроба

Все почалося зі Спейс Апу. Це було моє друге або третє засідання. Я прийшла, зняла верхній одяг і тихенько вмостилася на синьому кріслі.  В приміщенні було кілька людей. Перебираючи пальцями, чекала, не насмілюючись ні з ким заговорити. До мене підсів високий хлопець, темноволосий, з карими очима.

- Привіт. Ти тут вперше?

- Привіт, – мій голос здригнувся, – ні.

- Дивно, я тебе ще не бачив.

- Тому що насправді я тут удруге.

Відвернулася, бо не хотіла продовжувати розмову.

- Звідки ти дізналася про дебати? – він не відставав.

- Дебатна школа, – кинула я і, взявши до рук телефон, відкрила інстаграм.

- Ааа . Я теж там був.

- Угу. Прикольно, – більше не підводила на нього погляд. Чому він до мене причепився? Коли нарешті замовкне? Згодом приміщення наповнилося людьми. Настала та сама година і засідання почалось.

- В тебе була гарна промова, – підійшов він до мене опісля.

- Дякую, – відповіла я і тихо вислизнула зі Спейс Апу.

Потім сталося так, що нас об’єднав спільний ворог – мій однокласник, який теж ходив на дебати. Почалося щось незрозуміле. Постійні зустрічі поглядами, посмішки. На одному засіданні нас мали випадково розділити по командах.  У мене з’явилося відчуття, що ми гратимемо разом. Воно таки не підвело: ми опинилися в одній команді. Він вигадав більшу частину аргументів, а я просто сиділа і записувала їх у блокнот. Коли наступив час промови, вийшла і розказала все, що у мене було.

- Ви гарно зіграли, трішки не вистачило до 1 місця. Оля говорила гарні аргументи.

- Ага, я їх придумав, а вона вийшла і прочитала, – сказав він.

- Але ти не ображайся, все одно прикольно зіграли, – повернувся до мене.

Я стояла і з моїх губ не зринуло жодного звука. Ми вийшли зі СпейсАпу.

- Куди ти йдеш ? – запитав мене.

Виявилося, що нам в одну сторону. Надворі було прохолодно. Вдень лив дощ, тому подекуди залишились калюжі. Поволі сутеніло. Ми йшли вулицею і розмовляли.

-  Ти будеш їхати на дебатний турнір наступного місяця?

- Що? Що це взагалі таке?

- Ну типу знаєш, коли їдеш в інше місто на день або на два, щоб пограти там дебати. Бо дебатні клуби є по всій України і от вони організовують ці турніри.

- Напевно не буду.

- Чому?

- Страшно, я взагалі не вмію грати дебати і була лише на кількох засіданнях.

- От знаєш, це як зі скалкою в пальці.

Запитально глипнула на нього.

- Як краще її тягнути довго чи швидко?

- Ну швидко, бо якщо довго, то буде боляче.

- Ну от, з дебатами так само. Чим швидше – тим краще.

- Все одно, я ще не готова.

- Ну, як знаєш.

Попереду на асфальті спочивала величезна брудна калюжа. Мої ноги заплутались, я ледь не гепнулася. В останню мить він схопив мене за плече і відтягнув вбік.

- Акуратніше, а то наступного разу таки впадеш.

Мої щоки налилися червоним…

В якийсь момент наші дороги розійшлися, щоб знову зійтися потім.

Я зламала палець і ходила з гіпсом на руці цілий місяць. Того дня замість школи була в лікарні. Гіпс нарешті зняли. Втрачати було нічого, тому вирішила піти на дебатне засідання.

- Вау, тобі зняли гіпс, – сказав він.

- Ага. Не відчуваю своїх пальців. Жах.

- Ну думаю, через певний час все стане на свої місця.

Того дня ми теж прогулювалися після засідання. Я вже розвернулася і готова була йти, аж тут він хапає мене за плечі і розвертає до себе.

- Я люблю тебе.

Що? Що чорт побери він сказав? Брови піднялись, на моєму обличчі застигла розгубленість. Я мовчала і не знала, що сказати. Ну не можна так робити. Не можна.

- Зустрінемося десь? – запитав він, очікувально дивлячись на мене.

-Угу, – легенько кивнула головою і відвернулася в сторону.

- Бувай, – кинув він на прощання.

- Папа, – він вже не почув.

І що мені робити? Він ж мені ніби подобається. Але… Несподівано мене охопила радість. Хтось мене любить. Хоч хтось у цьому великому світі. Захотілося кричати від емоцій, які вмить переповнили мене. Наступні пару днів ходила по землі, але моя душа була високо-високо в хмарах. Уроки минали швидко. Приємні почуття наповнювали мене. Ох, як мені подобалося це відчуття закоханості, яке затуманює здоровий глузд. Думки зігрівають. Якби я знаходилася у коміксі над моєю головою малювали б рожеві сердечка. Мене люблять.

Настав той самий день, коли ми мали зустрітись знову. Весняне повітря наповнювало світ легкою свіжістю. Промінчики сонця торкались мого обличчя. Одягнулася занадто тепло, як на таку погоду. Батькам звичайно не сказала куди йду. Нічого їм знати. Та й взагалі нікому не сказала. Навіщо ділитись з кимось? Це ж суто моя справа. А може мені було страшно?