Батьки і сонце

- Відчепіться від мене! Я не хочу з вами розмовляти! Йдіть геть!

- Але ж ми тебе любимо.

- А я вас ні! – грюкнула дверима кімнати.

Я не хотіла ні з ким говорити. Тим більше з батьками. Мені було боляче, а вони… Сіла на підлогу і почала молотити по ній кулаками.

- Олю! – крикнув тато.

- Що ? – закричала у відповідь.

- Не бий підлогу! Заспокійся!

- А може я не хочу заспокоюватися? – мій голос зірвався на плач.

- А може мені відключити інтернет на тиждень?

Нічого не відповіла і ще більше зайшлася сльозами.

Емоції довго не дозволяли заснути, граючи на нервах тривожними дзвониками. Ніхто мене не розуміє. Ще й ці батьки. Причепились чомусь і питають: “Чому ти така сумна?”. А я що можу їм сказати? Сумна, бо сумна. Їм тільки б докопатися. І ще цей тато зі своїми кривляннями і погрозами відключити інтернет. Мені й без того погано. Якби могла, пішла б геть з дому, тільки от жити ніде. Мені погано і я не знаю що з цим робити. А що батьки? Вони нічим мені не допоможуть. Завжди роблять тільки гірше. Нарешті все затихло. Темрява огорнула кімнату. Тіло, втомившись, поринуло в сон.

Я прокинулась. Телефон завібрував і засвітився синім. Нове голосове повідомлення. Увімкнула.

“Твої батьки у мене. Якщо хочеш, щоб вони повернулися, ти повинна зробити, те що я кажу далі. Місце, де вперше зустрілися твої батьки. Там буде наступна підказка”, – слова розітнули тишу. Мене охопив жах. Голос був такий знайомий… Господи, це ж мій голос. Такий жорстокий і ображений. Але це ж не я? Чи може я?

Згадалася вчорашня сварка з батьками.Вони мене не розуміють. Хочуть, щоб я була ідеальною дівчинкою, завжди радісною і доброю. А я так не можу. І ще ці постійні сварки через телефон. Коли татові вже набридне виключати інтернет, щоб вберегти мій зір від згубного впливу гаджетів?

Та все ж це мої батьки і вони, здається, у небезпеці. Нервово ковтнула слину. А може це просто дурний жарт моєї уяви? Швидко підірвалась з ліжка і помчала у їхню спальню. Переді мною стояло порожнє двоспальне ліжко, з ледь зім’ятою зеленою ковдрою.

Повільно сповзла додолу. Це все через мене. Хотілось сісти і розплакатись. Їхнє життя зараз в небезпеці через те, що я така погана дочка.

Ні-ні-ні. Я повинна все виправити. Я врятую їх. Вчорашня сварка відійшла на задній план, як і всі образи.  Піднялась з підлоги. Місце, де вони зустрілись? Без поняття. Ніколи про це не питала.

Відчинила шухляду письмового столу– картки, списані темним чорнилом, розлетілись. Нічого вартого уваги. Не те місце. Потрібно щось давніше. Точно! Бабусине горище. Схопилась руками за щаблі дерев’яної драбини. Вона видала скрип. Тільки б не зламалась. Подолавши останній щабель, я впала на холодну підлогу.

На горищі було темно і брудно. Все просочене пилом і старістю. Кімната забутих речей. Кому ж тепер вони потрібні? Більше нікому. Роззирнулась навколо,  мою увагу привернула скриня з темного дерева. Зі скреготом заіржавілий замок відчинився. Чорно-білі фотографії, старі документи, полинялий одяг, списані зошити, що перетворились у куски паперу. Ці речі більше не жили, вони існували в забутті. На дні скрині  відкопала щоденник. Дурнуваті рожеві метелики витріщались на мене своїми великими очима. Поборовши огиду, я перевернула обкладинку.  На першій сторінці було акуратно виведене ім’я моєї  мами. Перегорнула декілька кольорових сторінок, які ледь не розсипались в руках. Записи минулих днів повстали перед моїми очима.

21.05.1998

Сьогодні в школі Міша мене знову ображав. Він мене вже справді дістав. Ніби, крім того, що дражнитись більше нічого не вміє.

14.08.1998

Я вступила в мед коледж, але невпевнена в своєму рішенні. Так страшно обирати своє майбутнє. Таке відчуття, ніби у мене немає права на помилку. Але цей вибір хороший, бо я залишусь поруч батьками й зможу їм допомагати.

12.01.1999

Сьогодні я зустріла його на центральній вуличці нашого села. Він підрізав мене на велосипеді біля магазину – я зашпорталась. Мої книги впали у болото. Я була розлюченою, але коли він зліз зі свого велосипеда і підняв все, що впало, гнів раптом зник. Його рука ненароком доторкнулась до моєї і між нами неначе проскочив струм.

Думаю, це те, що мені потрібно. Перша зустріч моїх батьків. Центральна вулиця села, магазин. Я знаю, куди йти. Накинула светр на футболку піжами, щоб не змерзнути. На велосипеді добралась до того самого місця. Розглянулась навколо. Сіре небо, похмурі старці-будівлі, школа. Де ж шукати підказку? 

Мою увагу привернув великий камінь. Підняла його. Під ним був ніби вигравіюваний знак “V”, а перед очима з’явився образ тунелю.

“Молодець, перше завдання ти виконала. Наступна точка – тунель, тунель Забуття, в ньому тебе чекає наступна підказка”, –пролунало в моїй голові. Телефон пікнув і я прочитала повідомлення:“Так тримати, але поквапся, якщо хочеш знову зустрітися з батьками”.

 Миттю схопилась, хапнула велосипед й помчала на порятунок батьків.

“Біп”, – просигналила машина попереду. Блискавично звернула з дороги, впавши в колючі кущі. Підвелась, сіла на велосипед і завзято прийнялася крутити педалі.