Перше кохання

Вітер свистить у вухах. Я мчу, щосили крутячи педалі. Дерева попереду проносяться з неймовірною швидкістю. Ноги горять. З іншого боку стежки їде мій найкращий друг на своєму велосипеді.

- Швидше, інакше він нас наздожене, – розтинає повітря хлопчачий голос.

Вулицею лунає гавкіт. Чорна грудка злості з блискавичною швидкістю перебирає своїми лапами. Очі палають, зуби враз готові вчепитися в того, хто потривожив її спокій. Якщо зараз зупинимося… Краще про це не думати. Закрутила педалі ще швидше і звернула за ріг вулиці. Повертаю голову назад. Здається, відірвались. Не помічаю, як врізаюся в паркан. Опиняюся на землі, велосипед притиснув мою ногу, лікоть пече.

- Олю, – Олег зістрибує з велосипеда. – Все добре? Ти ціла?

- Здається так.

- Чекай, – він піднімає велосипед, відкладає його в сторону і простягає руку. Хапаюся за неї і підводжуся. Мурашки пробігаються по тілу. Не хочеться його відпускати. Намагаюся, ніби ненароком, продовжити це відчуття, але воно розсіюється з подихом вітру. Погляд привертає жовтий велосипед, який валяється біля обдертого паркану.

- О ні! –  сплеснула руками. Він виглядав препаскудно. Руль вивернутий, переднє колесо трохи сплющило від удару.

Олег підняв велосипед і уважно пройшовся по ньому поглядом.

-  Схоже, він поламаний,  - підбив він підсумки.

- Без тебе бачу.

Як шкода.                            

Ми мовчки прямуємо додому старою стежкою. Я тягну за собою понищений велосипед. Коли ми приходимо, кидаю його серед подвір’я.

- О, ви нарешті повернулись?  – мама гукнула з кухні.

- Ой, що це з тобою ? – вона сплеснула руками.

- Я зламала велосипед.

- Головне, що ти ціла.  Нічого страшного. Тато його по ремонтує. Не переживай.

- Олег, залишишся на чай? Тобі який чорний, зелений чи фруктовий? – мама не залишила вибору.

- Чорний, – хлопець впевнено усівся на диван. Його тут всі звикли бачити. Ми дружимо вже 5 років, відколи нас посадили за одну парту. У перший навчальний день він зламав мій олівець і я вдарила його щоденником по голові. Моїх батьків викликали в школу. Після того ми, на диво, здружились. Він більше не торкався до мого пеналу, бо знав, що це може закінчитися смертю.

Чайник закипів – аромат наповнив кімнату.

- Ось, – мама поставила переді мною чашку з білочкою. Її мені колись подарував Олег.

Після чаю він пішов додому. Цього вечора світ “Часодіїв” взяв мене у свій фантастичний полон. “Мабуть,фентезі – це один з найкращих жанрів”, –думала я, гортаючи приємні на дотик сторінки книги. Уже в ліжку розмірковувала над сьогоднішніми подіями. Нас з Олегом ледь не загриз собака. Більше ніколи не поїду до того проклятого озера, якщо там водяться такі тварюки. Перевернулася на іншу сторону і розбитий лікоть дав про себе знати. Паркан. Чому я не можу повернутися в той момент, коли Олег допоміг мені підвестися, щоб пережити це знову? Він такий хороший. Нам так весело разом. Вічно потрапляємо у різні пригоди. От і річку шукали, полуниці на городах крали, тікали від злих собак. Сьогодні все було якось інакше. Мені так не хотілось його відпускати.  Шкода, що він пішов одразу після чаю…

З цими думками заснула.

Через декілька днів чимчикувала звивистою стежиною. Важлива новина сама себе не доставить.

- Добрий день, а Олег вдома? – запитала, щойно його мама відчинила двері.

- Так, заходь, – вона впустила мене в будинок.

Я, неначе вихор, увірвалася в його кімнату.

- Привіт. Знаєш що?

- Привіт. Що таке? – він лежав на ліжку і читав книгу.

- Ого, ти читаєш.

- Ну так, – він ніяково знизав плечима, закрив книгу і відклав її в сторону.

- Це ж “Гаррі Поттер і філософський камінь”. Моя улюблена.

- То що ти хотіла сказати?

- Ми їдемо на море! Наступного тижня. На мій день народження.

- А, то тобі нарешті розповіли, - він хитро посміхнувся.

- Так ти знав про це?

- Це мав бути сюрприз, – він розсміявся. – Ще краще те, що ми їдемо з вами.

- Вау, справді? Це неймовірно. Цей день народження буде найкращим у моєму житті, – голос перетворився на радісний писк.

- Десять буває тільки раз в житті, – сміючись, почала крутитися кімнатою.

- І тринадцять, і вісімнадцять, і двадцять чотири, – докинув Олег, через нього я ледь не вдарилася об шафу.

- Та ну тебе, – ображено кинула в нього подушку з підлоги. І почалася війна…

Через два тижні ми поїхали на море. А це означало тільки одне...

“З днем народження тебе! З днем народження тебе!”  - сонно потерла очі. Переді мною стояли батьки з тортом у руках. Поруч з ними Олег у святковому синьому ковпаку.

“З днем народження, Олю. З днем народження тебе”, – вони закінчили співати і я піднялась з ліжка.