Діти і квіти

Надворі цвірінькали пташки. Сонце вже встигло піднятися над горизонтом.

- Прокидайся, Олю, – дідусь лагідно потермосив мене за плечі. – Сьогодні у нас буде пригода.

- Так, так, пригода, – прошепотіла я. Це слово змусило миттю зірватись з ліжка. 

За хвилину вже була при повному параді і чекала біля дверей. Біла футболка навічно заплямована фарбами,зверху жовтий комбінезон, шлейки якого були трохи задовгими для п’ятирічної дитини. 

- Візьми светр, бо потім змерзнеш, - бабуся проходила повз з каструлею в руках. На старечому обличчі можна було побачити втому, що тяглась через роки.

- Я не змерзну, - впевнено відповіла.

- Згадаєш потім мої слова.

- Поїхали, – дідусь викотив із сараю старого велосипеда. Синя фарба на рамі уже полущилась. Спереду було прикріплене дитяче сідельце. Кожного разу, вирушаючи кудись, я сиділа там. Воно частенько перехилялося з боку на бік, та якщо сидіти рівно і втримувати рівновагу, то можна було-таки гарно вмоститись. 

- Тільки не будьте дуже довго й уважно стеж за нею, щоб нічого не витворила, - почала своє бабуся.

Дідусь усміхнувся і мовчки кивнув.

Він  підсадив мене у сідельце і покотив велосипеда до воріт. Сам легко заскочив на нього і почав крутити педалі. Ми рушили – подорож почалась.

- Яка довга стежка, – захоплено вигукнула. – Цікаво , а що далі за нею?

- Не спіши поперед діда в пекло. Скоро сама побачиш, –він легенько розсміявся.

Навколо пахло літніми травами. Сонце тільки почало нагрівати землю. Прохолода приємно окутувала тіло, зелень зачаровувала своєю красою.

Глянула вниз. Колеса крутились так, що здавалось ніби ми пливемо. Стежка петляла, неначе несамовита. Обабіч на зеленій траві можна було побачити волошки, подекуди маки та інші квіти, назв яких я не знала.Ми ще раз звернули й перед нами відкрилась чудова картина. Поле, зеленюще, широке, все всіяне білими, ніжними квітами.

- Яка краса? А що це?

- Це стокротки.

- Стокротки? Хіба не ромашки?

- Ну, так теж підійде, – усмішка з’явилася на обличчі старенького.

- Ми можемо зупинитись? –  повернулась до нього, благально примруживши очі, – будь ласка.

-Звичайно.

Педалі перестали крутитись. Умитьзістрибнула з сідла, легенько вдарившись об руль.

- Ой, – почухала бік, але вже наступної миті забула про біль. Ноги несли мене вперед. Я бігла, відчуваючи вітер на своєму обличчі. Зупинилась посеред поля і оглянулась.  Навколо панувала тиша, яку порушував лише щебет пташок і сюрчання коників. Зробила кілька вдихів і видихів й помчала далі. Раптом ноги заплутались. Трава прийняла мене в свої обійми. Коліно запекло та мій погляд прикувало небо – блакитне, наче море над головою. Білі хмаринки повільно пропливали, здавалося,  наче це пух, який хтось вийняв з подушки і кинув у повітря. Якби можна було обійняти хмару, пройтись по її ніжній поверхні! Вона точно повинна бути м’якенькою, як ковдра. А небо, небо, як купол, який накриває світ. Цікаво, інші люди теж можуть бачити його таким? Мені розповідали, що можна прокопати шлях до Австралії крізь землю, якщо копати довго-довго. Як тоді ті люди можуть бачити небо? Їм зручно ходити догори дриґом? Я знизала плечима. Мене окутувала квітково-трав’яна ковдра. Зірвала ромашку над головою, що яскраво сяяла під сонячними променями та вплела у волосся. Востаннє оглянувшись на неземний рай,  повернулась на стежку. Дідусь увесь цей час сидів біля велосипеда на траві й спостерігав.

- Ну що ж, продовжимо нашу подорож?

- Звичайно, тільки вперед. Мені дуже сподобалось це місце.

- Я тут колись проводив багато часу в дитинстві, – у його голосі з’явилися нотки ностальгії. – Але це було дуже давно.

- Нам ще далеко їхати? – запитала за кілька хвилин.

- Ач, яка допитлива. Коли дорахуєш до тисячі, тоді ми будемо на місці.

- Але я не вмію рахувати до тисячі, – мої губи стиснулись бантиком.

- От бачиш, будемо їхати цілу вічність.

- Двісті двадцять чотири, триста двадцять.

- Ти щось забагато пропустила. Давай спочатку.

- Так нечесно, – я надула губки.

- Треба рахувати за порядком.

Слова дідуся до мене не долетіли: попереду поле налилось вогнями. Його краями рухався вогонь, неначе граючи у квача. У горлі пересохло.

- Діду, а чому поле горить?

- Воно не горить, це просто лисички вийшли потанцювати.

- Ось одна, друга, третя. Бачиш? Дивись, який красивий хвіст у тієї, – він вказав рукою на поле.

- А й справді, лисички, – захоплено дивилась на вогонь, що обіймав жито.

Згодом перед нами відкрився темний ліс. Навколо суцільні хащі, і тільки стежка вказувала, куди потрібно їхати. Колесо велосипеда натрапило на ямку і нас легенько підкинуло. 

- Ой, – зірвалося у мене.