Прихід в життя

Темрява, тепло, безтурботність. Я так звикла до комфорту. Світло засліпило очі. Легені запекли. Вдих, видих. Розмиті тіні замелькали перед очима. Мене хтось тримає. Хочу вирватись і повернутись туди, де було добре, але не можу. Руки несуть мене кудись. Плач не стихає. З горла зривається крик про допомогу у цьому новому, незнайомому світі. Безліч звуків перетворились в єдиний неперервний шум. Що робити? У горлі застрягає клубок. Знову кричу. Кричу, щоб бути почутою. Кричу, бо мені страшно. Раптом відчуваю тепло, таке, як раніше. Я його пам’ятаю. О,  що за дивина! Моє серце уповільнюється. Безпека, безпека, безпека. Теплі руки торкаються мого обличчя, і я розслабляюсь. Лунає уже знайома пісенька. Очі поволі заплющуються. Настає темрява, а разом з нею в мій світ вривається спокій…

У білій крихкій колисці лежала новонароджена дівчинка. Моя донечка. Така малесенька, що коли тримаю її на руках, боюся випадково розчавити. Я так сильно люблю мою квіточку і не віддам ніколи й нікому. Оля. Найпрекрасніше ім’я, яке тільки існує : це її ім’я. Вона обрала його сама, народившись 24 липня.

Оля мирно спить у ліжечку, не розуміючи нічого навколо. Під пахвою затиснула рожевого ведмедика, який дивиться на неї мудрим поглядом, неначе вже чогось досяг у житті. Вона ще не пізнала зла, болю, ворожнечі – тільки страх. Страх за своє життя, страх перед величчю, яка розкривається перед нею все більше і більше. І любов. Мою любов.

Попереду ціле життя. Безліч можливостей, безліч подій, страждань, болю, невдач і успіхів. Не встигну озирнутися, як вона піде в перший клас. Попереду багато перешкод… Але я буду поруч. Завжди допомагатиму, віддаватиму себе всю, щоб забезпечити їй найкраще життя. Якби могла, то заховала б від усіх неприємностей, щоб тільки радість панувала в житті моєї квіточки. Я б пережила їх замість неї.

Простір. Світло. Істоти, які рухаються: то наближаються, то віддаляються. Вони видають різні звуки. Одні лякають, інші – заспокоюють. Інколи недалечко надовго залишається чорно-біла істота. Кіт засинає і мурчить. Але його проганяють.  Навіщо? З ним теж спокійно, як і з тією істотою, з якою так добре. Мені хочеться знову відчути те тепло. Починаю плакати. За секунду наді мною з’являється  знайоме обличчя. Мене підіймають і легенько колишуть. Знову так добре. Мимоволі посміхаюсь.

Вона знову задрімала і я можу спокійно присісти. Дивлюся на неї і все одно не можу відвести погляду.

- Піди відпочинь, – чоловік сів поруч. – Ти заслуговуєш на сон. У її сну є охоронець, – він кивнув на ліжечко. Рожевий ведмедик зручно вмостився біля дівчинки.

- Гаразд, –  зітхнула. – Але якщо кіт знову розбудить?

- Не хвилюйся. Іди вже.

- Мені страшно, що вона прокинеться і буде почувати себе самотньо, а я не зможу бути поруч. Що ж буде потім, коли вона виросте? Життя – це скринька Пандори, і ніхто не знає, що там затаїлось, але я вірю, що у неї буде щасливе майбутнє. Я зроблю все для цього.

Знову та чорно-біла істота потривожила мій сон своєю присутністю. Я розплющила очі. Вона всілася біля мене і почала мурчати. Рожевий ведмедик тихо шикнув на неї, щоб не заважала. Він – мій охоронець. Але та істота не здавалася мені небезпечною. Навпаки.  Мене заспокоювали звуки, які вона видавала. Невміло торкнулася до неї. М’яка шерсть залоскотала пальці. Іншою рукою схопила ведмедика, притягнула ближче і заснула, не знаючи, що на мене чекає.