4

Ми вийшли в дощове надвечір’я та попрямували до невеликої кав’ярні неподалік. Сіли за столик біля вікна, де по шибці повільно сповзали важкі краплі дощу. Поки офіціантка ставила перед нами дві філіжанки кави, я за старою звичкою спробував перехопити ініціативу. Трохи нахилився вперед і, зробивши голос м’якшим, мовив:

– Знаєте, Віро, я рідко зустрічаю жінок, які настільки відверто говорять про темряву. Зазвичай за такою бездоганною холодною бронею ховається вразливість, яку хочеться розгадати…

– Залиште ці дешеві трюки для наївних дівчаток, Валентине, – спокійно перебила вона, навіть не торкнувшись своєї чашки. – Невже це на когось ще діє?

– Що Ви маєте на увазі? – продовжував я гру, не бажаючи зізнаватися в очевидному.

– Я Вас прошу! – махнула Віра рукою. – Ви скоротили дистанцію, щоб створити штучну ілюзію близькості. Змінюєте тембр голосу, щоб змусити мене розслабитися. Робите непомітний комплімент, щоб викликати прихильність. Але мушу Вас розчарувати: зі мною цей фокус не пройде.

Я відсахнувся, мимоволі втиснувшись в спинку стільця. Усі мої завчені фрази просто застрягли в горлі.

– То про що насправді був Ваш коментар на презентації? – продовжила вона тим самим рівним тоном, повільно розмішуючи цукор. – Ви запитали про людину, чий сценарій пішов шкереберть. Скажіть відверто, Ви намагалися щось чи когось контролювати і на якомусь етапі прорахувалися?

Я міг би збрехати, віджартуватися, чи навіть змінити тему. Але під її рентгенівським поглядом будь-яка брехня здавалася жалюгідною. Вона все одно побачила б мене наскрізь.

– Я завжди був режисером свого власного життя, – глухо відповів я, розглядаючи чорну поверхню свого еспресо. – Мені здавалося, що я можу контролювати усі свої емоції, і ніщо й ніхто не змусить мене втратити рівновагу. А потім зустрів дівчину… Чудову, неповторну дівчину Надію, яку відчайдушно захотів зробити частиною свого життя. Я вибудував ідеальну схему, спланував все до дрібниць, щоб вразити її. Але не встиг. Вона загинула в мене на очах через безглузде непорозуміння…

Я затих. Віра відпила каву, не зводячи з мене очей. На її обличчі не було ані краплі співчуття чи жалю.

– І тепер Ви вирішили, що краще за все сховатися від життя між пильними стелажами бібліотеки, – не питала, а радше констатувала вона. – Але давайте будемо чесними. Ви оплакуєте не її смерть, Валентине. Ви оплакуєте свою втрачену ілюзію всемогутності. Ваша справжня катастрофа не в тому, що дівчини не стало. Вона в тому, що випадковість переграла Вас на Вашому ж полі, залишивши у ролі безпорадного глядача. Ви втратили не Надію. Ви втратили свій контроль.

У мене перехопило подих. Вона кількома фразами описала те,  у чому я сам боявся собі зізнатися. Мій старий світ розлетівся на друзки, і найдивнішим було те, що замість звичного бажання втекти чи сховатися за маскою, я відчув абсолютну свободу. Мені більше не треба було грати.

– І що тепер? – запитав я, відчуваючи, як з плечей спадає важкий, багаторічний вантаж фальші.

– Вирішувати Вам, Валентине. Ви й далі доживатимете вік у спокійному затишку бібліотеки, не беручи реальної відповідальності за своє життя? Чи таки спробуєте щось змінити?

– Не впевнений, що взагалі знаю, як це – змінювати щось без чіткого плану, – мовив я, вперше за довгий час посміхнувшись. – Але ховатися між книжковими стелажами мені точно набридло.

– Тоді почніть з простого, – Віра ледь нахилила голову, вивчаючи мою реакцію. – Припиніть дивитися на людей як на матеріал для своїх вигаданих історій чи нереалізованих сценаріїв. Дозвольте собі просто спостерігати за ними. І виходьте з зони комфорту, якщо відчуваєте, що Ваш панцир Вам тисне.

Вона випила останній ковток кави й легким рухом дістала з сумочки гаманець, але я випередив її, поклавши купюру на стіл. Вона не стала сперечатися – лише мовчки прийняла цей жест.

– Дякую за каву, Валентине. І за відвертість, – вона підвелася з-за столика й дістала з кишені візитівку. – Якщо справді хочете щось змінити – телефонуйте. Я тут ще на два дні, зупинилася в готелі “Україна”.

Вона повернулася і попрямувала до виходу, а я залишився сидіти біля вікна, спостерігаючи, як її темна постать зникає серед дощового вечірнього міста. Тієї ж хвилини я твердо вирішив, що завтра ввечері прийду до того готелю.