3

Коли останні читачі розійшлися, а Раїса Петрівна зникла за дверима підсобки з порожніми підносами, я повільно наблизився до її столу. У руках я стискав новеньку копію “Сповіді Підземника”.

Віра складала авторучки у футляр. Почувши мої кроки, вона підвела очі.

– Валентин, чи не так? – мовила вона, вдивляючись у моє здивоване обличчя. – А Ви за ці роки анітрохи не змінилися. Все так само цікавитеся темрявою?

Я одразу ж згадав про нашу минулу зустріч під час презентації “Сповіді Водяника”. Тоді я був іншим – зухвалим, впевненим у своїй безкарності мисливцем, який вважав себе володарем світу. «У кожному з нас живе темрява... Краще виплеснути все на папір, аніж носити в собі», – її тодішні слова зараз крутилися в моїй голові. Вона реалізовувала свої фантазії на папері. А я ризикнув грати в бога в реальності – і моє божевілля коштувало не одного людського життя.

– Ви пам’ятаєте, – швидше констатував, ніж запитав я, простягаючи їй книжку, – тоді ви казали, що творчість – це єдине місце, де можна володарювати без покарання.

– Я й досі так вважаю, – спокійно відповіла вона, взявши до рук примірник. Вона розкрила його на титульній сторінці й повільно вивела красивий автограф. – Ви ж з цікавості питаєте, чи не так? – додала, підводячи на мене свій проникливий погляд.

– Звісно ж, – одразу ж пробубонів я, звично намагаючись сховатися за маскою байдужого бібліотекаря.

Віра не зводила з мене очей. Кутик її губ ледь помітно сіпнувся у ледве вловимій посмішці. Вона простягнула мені підписану книжку, але не поспішала випускати її з рук, змушуючи мене затриматися на відстані півкроку.

– Не брешіть мені, Валентине, – тихо мовила вона. – У Вашому запитанні про “зіпсований сценарій” не було ані краплі абстрактної цікавості.

Мене знову обпекла згадка про те жахливу подію в Запоріжжі, про тріск карабіна й сплеск води в глибокому Дніпрі. Віра зчитувала мене так само легко, як я колись вираховував слабкості своїх жертв. Та, як не дивно, замість звичного панічного бажання закритися чи втекти, у мені спалахнув справжній азарт. Вперше за весь цей депресивний, сповнений скорботи та самокопання рік, крижане оніміння всередині мене почало відтаювати.

Я міцніше вчепився в книжку, вирівняв спину й, зібравши всю сміливість, випалив скоромовкою:

– Можливо, Ви й праві, пані Віро. І якщо ви не проти... я б ризикнув поговорити про це з Вами. Тут через дорогу є затишна кав’ярня, там зазвичай тихо після шостої. Дозволите пригостити вас філіжанкою еспресо?

Віра примружилась і пильно подивилася на мене, ніби зважуючи мою готовність розкритися. Потім вона клацнула застібкою своєї сумочки й легким рухом підвелася з-за столу.

– Мені якраз потрібен розумний співрозмовник після цього галасливого натовпу, – спокійно відповіла вона, поправляючи неслухняне пасмо, що вилізло з її охайного, бездоганно зібраного волосся. – Ходімо, Валентине. Проаналізуємо, наскільки глибока Ваша особиста катастрофа.