2

Рік минув як один довгий і безпросвітний листопад. Аж поки одного дощового дня сірість моїх буднів не сколихнула одна подія.

Після обідньої перерви завідувачка підійшла до мене біля сушилки для парасольок і, важко зітхнувши, поклала руку на моє плече:

– Валентине, виручай. До нас завтра знову завітає наша місцева знаменитість – Віра Темна. Треба підготувати читальний зал, розставити стільці, банери, підключити мікрофон. Досвід у тебе вже є, так що починай!

Я лише тихо кивнув. Мені було байдуже, чим зайняти свій робочий день, тож я взявся до справи. Хоча, зізнаюся, десь в глибині душі з’явився легенький інтерес: що ж на цей раз написала одна з моїх улюблених авторок?

Виявилося, що Віра презентувала свій новий трилер “Сповідь Підземника” – моторошну історію про серійного вбивцю, який роками заманював дівчат у закинуті міські катакомби, вбивав їх і ховав тіла в лабіринтах під землею. 

У день презентації читальний зал був заповнений вщент студентами, місцевими критиками та шанувальниками детективів. Я, виконавши вказівку Раїси Петрівни, сів у найвіддаленіший куток залу, спираючись плечем об високу шафу з науковою літературою, й чекав, поки це все закінчиться, щоб я міг повернутися до свого самотнього амебного стану.

Але коли Віра вийшла до трибуни, щось всередині мене знову ожило. Письменниця, яка здавалося зовсім не змінилася за ті кілька років, які ми не бачилися, трималася неймовірно впевнено. Очі грайливо сяяли. А спокійний голос миттєво змусив весь зал затамувати подих.

– Мій герой – не монстр із казок, – спокійно говорила вона, гортаючи примірник своєї книжки. – Він – звичайна людина, яка ходить з вами одними вулицями. Його сила в тому, що він уміє бачити чужі слабкості й грати на них. Він заманює жертв їхніми власними ілюзіями, обіцяючи незабутній досвід, жорстоко граючи на їхній безмежній довірі.

Від її слів мороз пішов поза шкірою. Вона описувала психологію свого вигаданого вбивці з такою точністю й деталізацією, ніби особисто порпалася в мізках подібних “екземплярів”.

Віра відвела погляд від глядачів, зупинилася на якійсь визначеній сторінці й провела тонким пальцем по рядках.

– Якщо дозволите, я прочитаю невеликий уривок з дев’ятого розділу. Це момент, коли Підземник вперше приводить свою жертву до сховку, – вона зробила коротку паузу, і в залі запала абсолютна тиша.

“Темрява тут була густою. Вона тиснула на барабанні перетинки, стираючи межі між простором і часом. Аліса обережно ступала по вологому камінню, міцно тримаючись за мою руку. Вона все ще думала, що це гра. Екстремальна пригода, романтична втеча від буденності, яку я так майстерно змалював їй за філіжанкою кави минулої суботи.

Я йшов попереду, відчуваючи, як прискорено пульсує жилка на її зап’ясті під моїми пальцями. Я стискав її руку міцно, але водночас ніжно. Я хотів заспокоїти Алісу, а не налякати завчасно. Я не планував застосовувати силу. Сила – це для примітивних істот. Справжнє мистецтво полягало в тому, щоб жертва сама, з власної волі, зробила крок у безодню. 

Мені подобалося спостерігати, як наївна людська довіра перетворюється на сліпоту. А Аліса зараз вірила мені. Вірила в мою вигадану казку про старовинні катакомби й таємні скарби. Але головним скарбом тут був її страх, який вона ще навіть не встигла усвідомити. Коли важкі залізні двері позаду нас м'яко зачинилися, відрізаючи останній промінь світла, я дозволив собі ледь помітно посміхнутися. Ну що, попалася, солоденька?”

Віра закрила книгу і в залі почулися захоплені вигуки та аплодисменти. Я, як і всі, був заінтригований продовженням. Але для цього потрібно було придбати книгу.

Поки зал ставив банальні запитання про натхнення та сюжетні повороти, я не зводив з неї очей.

– Пані Віро! – підвелася блондинка з першого ряду. – Скажіть, а як у вас виходять такі детальні описи локацій? Невже Ви самі спускалися в катакомби?

– Звісно, спускалася, – спокійно відповідала Віра, ледь торкаючись пальцями обкладинки. – Письменник не має права брехати у відчуттях. Якщо мій герой чує ритмічний стукіт крапель і вдихає важке, вогке повітря, я мушу прожити цей момент разом із ним. 

– А чому саме Підземник? – вигукнув молодий хлопець в окулярах. – І чому ви зробили вбивцю таким харизматичним? Це ж романтизація злочинця!

– Це не романтизація, це реалізм, – спокійно відповідала Віра. – Справжні монстри рідко носять роги й ікла. Найнебезпечніші з них – це люди з бездоганними манерами, які впевнені у своїй винятковості. Вони вважають себе режисерами чужих доль, а всіх інших – лише статистами.

У залі запанувала коротка мовчанка. Люди спантеличено перезиралися, вражені її кмітливістю. І тут, перш ніж Раїса Петрівна встигла оголосити про початок автограф-сесії, я зробив крок уперед з-за своєї шафи й голосно, щоб було чути на весь зал, запитав:

– А що відчуває така людина, як Ваш Підземник, коли казка закінчується не за його сценарієм? Коли гра раптом зупиняється, а замість тріумфу залишається тільки порожнеча?

Віра на мить заніміла. Вона повільно повернула голову в мій бік. Вона замислилася, зробивши кількасекундну паузу і вдивляючись у моє обличчя.

– Тоді, – повільно мовила вона, ледь помітно усміхнувшись і не зводячи з мене очей, – хижак сам стає здобиччю власної ілюзії. І це – найстрашніший фінал.