2010–... роки. Віра

Цілий рік після трагедії у Запоріжжі минув для мене в якомусь забутті та відстороненні від реальності.

Я так і не купив нової камери. Фотографія вже не радувала. Увіковічнювати людські емоції на світлинах тепер здавалося безглуздям і марною тратою часу. Не те, щоб я був дуже зайнятий тими днями…

Статуетки моєї колись унікальної та фантастичної колекції тепер припадали пилом на полиці. Я навіть не торкався до них. Навіщо? Що мені це дасть? Тих, чиї серця замуровані всередині кераміки, вже давно зі мною немає, то який в цьому всьому сенс? 

Цього разу мене остаточно поглинула депресія. Кожного ранку я механічно вставав, чистив зуби або ні, одягав той самий одяг і йшов до бібліотеки. Мої будні перетворилися на нескінченний конвеєр: розставити повернені книжки за алфавітом, заповнити формуляри, змахнути пил з полиць відділу художньої літератури. Світ навколо втратив кольори, вигорівши до відтінків газетного паперу.

На роботі я перетворився на безшумну тінь. Навіть з колегами, з якими раніше міг обмінятися парою слів про погоду чи новоприбулі видання, я звів спілкування до мінімуму. Раїса Петрівна, завідувачка бібліотекою, спочатку намагалася розпитати, що зі мною відбувається і чому я хожу такий похмурий, але натрапила на таку глуху стіну байдужості, що швидко облишила ці спроби. Я відповідав односкладово, не підводячи очей від карток або книжкових списків.

З відвідувачами ситуація була не кращою. Якщо й доводилося їх обслуговувати, то я діяв як робот. Жодних посмішок, жодних рекомендацій, жодного погляду в очі. Будь-яка людина, яка намагалася заговорити зі мною трохи довше, викликала в мене лише роздратування та бажання якнайшвидше розпрощатися та знову поринути у свою внутрішню чорну діру.

Моя колишня спостережливість теж зійшла нанівець. Усі обличчя злилися в одну сіру безлику масу. Поміж полиць, заставлених тисячами чужих вигаданих історій, моя власна здавалася абсолютно порожньою.

Та найбільше мене дивувала власна реакція на смерть Надії. Це ж справжнісінький абсурд! Ким для мене була ця жінка? Ми ж навіть не були парою. Наш “роман” обмежився листуванням у мережі, довгими нічними розмовами телефоном та двома годинами спільного маршруту до мосту. Я навіть жодного разу її не поцілував. У мене не було про неї жодного фізичного спогаду – тільки звук її сміху в слухавці та той жахливий останній кадр на моїй камері, який стояв перед очима щоразу, коли я їх заплющував.

“Ти просто збожеволів! – казав я собі, розставляючи книги на полицях в тиші читального залу. – Вона ж була для тебе чужою людиною”.

Але мозок відмовлявся визнавати цю правду. З її смертю з мого життя остаточно й безповоротно пішла моя власна надія. На щастя, на щирість, на можливість бути щасливим та радіти прожитим дням. Мені здавалося, що той карабін на мосту розірвав не лише мотузку, а й мій останній шанс стати нормальною людиною.

Я існував на автопілоті. Їв, бо треба було їсти. Спав, бо організм вимагав відпочинку. І щиро вірив, що попереду на мене чекає лише ця безкінечна бібліотечна тиша.