8

Рятувальники довго не виринали. Час ніби зупинився. Хвилини тягнулися, перетворюючись на нескінченну тортуру. Кожен сплеск води змушував моє серце битися все частіше.

І ось один із чоловіків з’явився на поверхні, тримаючи її… Вони витягли Надю на борт катера. Я бачив все згори, крізь туман, що застеляв очі. Її тіло лежало бездиханним, як зламана лялька, а золотаве волосся намоклим пасмом обліпило бліде обличчя. Рятувальники гарячково робили штучне дихання, тиснули на грудну клітку, але все було марно. Сила удару об воду з такої висоти не залишила їй жодного шансу. Коли катер причалив, а на берег із сиренами примчала “швидка”, лікар лише безпорадно хитнув головою. 

Далі все відбувалося як у тумані. Поліція, протоколи, біганина інструкторів з блідими наляканими обличчями. Хтось із правоохоронців брав мої свідчення, запитував її контакти, обіцяючи зв’язатися з рідними в Полтаві. Я щось відповідав, а що саме – вже не згадаю. Моя камера зі зламаним об’єктивом так і залишилася лежати на асфальті — поруч із букетом лаванди, який уже встиг зів’янути під пекельним запорізьким сонцем.

Я механічно дістався вокзалу і взяв квиток на найближчий вечірній потяг до Черкас. Тепер вагон розмірено й немилосердно гойдався під монотонний стукіт коліс. За темним склом вікна проносилися вечірні степи, але я не бачив нічого, окрім власного відображення та її нестримної усмішки в променях ранкового сонця на автостанції.

Всередині мене з’явилася моторошна пустота. Десь на задвірках свідомості я все ще згадував наші розмови, Надін сміх, її щирість та відвертість. Я ж вперше за довгі роки душевного оніміння й фальшивих стосунків закохався по-справжньому. У цю нестримну, дику, божевільну, життєлюбну дівчину, яка не хотіла ані штампів у паспорті, ані нудних родинних посиденьок, а лише вітру в обличчя і нових горизонтів. І я втратив її на самому початку, в ту саму мить, коли вперше дозволив собі щиро розкритися.

Потяг неухильно наближався до Черкас, а головою я все ще був у Запоріжжі. Мені здавалося, що в момент того жахливого сплеску на Дніпрі смерть забрала її, але справжній вирок підписали для мене. У грудях не лишилося нічого, крім випаленої порожнечі. Цього разу серце вирвали не в неї. Його вирвали в мене…