7

Коли мене підняли назад на міст, ноги все ще трохи дрижали, але в грудях бушував справжній шторм із адреналіну та дикого захвату. Я підійшов до Надії, розмахуючи руками, наче дитина:

– Надю, це просто розрив! Це неможливо описати словами! Коли ти падаєш – здається, що все, кінець, а потім ця мотузка тебе просто вихоплює з лап смерті! Ти повинна це відчути!

Надя щиро засміялася, дивлячись на моє скуйовджене волосся, і простягнула мені камеру. На маленькому екранчику був чіткий кадр мого падіння.

– Ти був просто супер! – вона показала мені великий палець і посміхнулася. – Так, тримай апарат. Стань ось там, біля лівої опори, звідти найкращий кут. Тільки дивися, щоб сонце не засліплювало об’єктив, зроби декілька кадрів у польоті!

– Та не вчи вченого! – видав я із самовдоволеною посмішкою, перехоплюючи ремінець фотоапарата. – Я зніму твій політ так, що можна буде одразу на обкладинку журналу з екстремальних видів спорту ставити!

– Ну дивися мені! – підморгнула вона й повернулася до інструкторів.

Хлопці швидко взялися готувати її до стрибка. Затягнули ремені обв’язки, перевірили кріплення, знову проговорили правила. Надя стояла на краю мосту, красива та безстрашна, на тлі безкрайнього блакитного неба та Дніпра. Вона обернулася до мене, помахала рукою й вигукнула:

– Ну що, фотографе, лови момент!

Макс поклав руку їй на плече й почав голосний відлік:

– Три! Два! Один! СТРИБОК!

Вона зробила крок у прірву легко й граційно, мов ластівка. Я притиснув окуляр камери до ока й почав беззупинно клацати затвором, ловлячи її золотаве волосся у вільному падінні. Вона летіла вниз, наближаючись до річки. Здавалося, ось зараз має статися той самий м’який поштовх, той самий дивовижний виток угору…

Мотузка натягнулася. Надя досягла найнижчої точки. І в цю саму секунду пікового навантаження над Дніпром пролунав гучний тріск, схожий на постріл із гармати. Сталевий карабін на головному силовому вузлі не витримав. Він просто розпався навпіл під божевільною силою ривка.

Я бачив все це через об’єктив камери. Бачив, як страхувальна система миттєво втратила натяг, і Надя замість того, щоб злетіти назад у небо, продовжила падіння, навіть не усвідомлюючи що сталося. А потім сплеск. І тиша…

Час для мене ніби зупинився. А мозок просто відмовлявся вірити в те, що щойно сталося.

– НАДЯ! – несамовито крикнув я у безодню.

Камера вислизнула з занімілих пальців і з гуркотом вдарилася об асфальт, але я цього тоді навіть не помітив. Я кинувся до огорожі, вчепився в розпечений метал поручнів і перехилився донизу. Там, на дзеркальній гладі Дніпра, розходилися важкі, каламутні кола. 

– БЛЯХА! Сука, сука, сука! – схопився за голову Макс, а його обличчя вмить стало білим як крейда. – Катер! Зв'язок із катером, бігом!

На мосту зчинився справжній хаос. Другий інструктор гарячково схопився за рацію, його руки так дрижали, що він з декількох спроб не міг натиснути кнопку: – Човен! База, човен на воду! Аварія на нижній точці, у нас падіння! Падіння без страховки! Швидше, сука, швидше!

– Вона там! Вона не виринає! – оскаженіло горлав я, намагаючись перелізти через огорожу мосту. Я був готовий стрибнути туди – вниз, без жодних мотузок, без страховки, просто в цю холодну прірву.

– Стояти! Ти куди, дурень?! – Макс мертвою хваткою вчепився мені в плечі й силою відтягнув від краю. – Ти себе вб’єш! Тут сорок два метри!

– Пусти! Пусти мене, чувак, вона там! – я виривався, розмахуючи кулаками, впавши у справжню істерику. Мені здавалося, що якщо я зараз не опинюся у воді, якщо не витягну її – мій власний світ перестане існувати.

Внизу, з-за скельного виступу Хортиці, ревучи мотором на граничних обертах, уже вискакував черговий катер страхової команди. Він нісся до місця падіння, зрізаючи хвилі й залишаючи за собою білий пінистий слід.

– Живи, Надю, тільки живи… – шепотів я, спостерігаючи, як з борту катера у воду один за одним стрибнули двоє рятувальників.