6

Маршрутка зупинилася біля повороту на Хортицю, і ми вийшли на спекотне повітря. Чим ближче ми підходили до Арочного мосту, тим виразніше я чув стукіт власного серця, яке так і просилося вирватися з грудей.

Міст стояв над водою на висоті сорока двох метрів. Внизу вирував Дніпро, а на самому краю вже метушилися хлопці в робах, як я потім дізнався, – команда роуп-джамперів. Вони якраз перевіряли спорядження, натягували основні мотузки й про щось гучно жартували.

– О, перші сміливці! – вигукнув кремезний засмаглий інструктор у дзеркальних окулярах, як тільки ми підійшли. – Привіт! Я Макс. Хто з вас першим випробовуватиме гравітацію?

– Вона! – поспіхом випалив я, вказуючи на Надю, чим викликав у хлопців щирий сміх.

– Ну, з дівчатами у нас завжди простіше, вони безстрашні! – хмикнув другий інструктор, одягаючи страховочну систему. – Але чоловіки пропускають леді вперед тільки в дверях. А на мосту у нас джентльменський клуб: стрибатимеш першим, покажеш приклад!

Я відчув, як у мене всередині все просто провалилося в безодню. Надя переможно заплескала в долоні й підморгнула мені:

– Оце правильний підхід! Валентине, давай, покажи клас, а я зафільмую твоє тріумфальне падіння!

Назад шляху вже не було. Здатися на очах у дівчини, яку я так довго й ретельно намагався вразити, означало повністю програти цю гру. Я мовчки зробив крок уперед, дозволяючи хлопцям затягнути на моєму тілі щільні ремені обв’язки.

– Так, Валю, слухай уважно, – Макс потягнув за карабіни, перевіряючи надійність кріплень. – Інструктаж простий, але суворий. Перше: на огорожу виходиш тільки за моєю командою. Друге: ноги разом, спина рівна. Третє й найголовніше: коли я кажу “Три, два, один, стрибок!” – ти стрибаєш ОДРАЗУ. Без роздумів про вічне. Чим довше стоїш на краю – тим важче зробити крок.

Він  міцно плеснув мене по плечу і продовжив:

– Стрибаєш упевнено – вперед і трохи вгору, наче пірнаєш у басейн. Мотузка м’яка, ривка не буде, вона плавно підхопить тебе біля самої води. Зрозумів?

– Зрозумів... – вичавив я із себе, відчуваючи, як долоні стають мокрими від поту.

Макс підвів мене до самого краю огорожі. За металевим поручнем не було нічого, крім сорока метрів порожнечі, сліпучого літнього сонця та темно-синьої гладі Дніпра. Вітер на такій висоті здавався набагато сильнішим і мені стало ще важче дихати.

– Готовий? – вигукнув інструктор, тримаючи контрольну мотузку.

Я потайки глянув на Надю. Вона тримала в руках мовчки націлену на мене камеру, а її очі горіли щирим азартом. Вона чекала на мій крок.

– Три! – голосно почав відлік Макс. – Два! Один! СТРИБОК!

Я заплющив очі й зробив цей божевільний крок у нікуди. У першу секунду світ просто вибухнув. Земля вискочила з-під ніг, і в мене заклало вуха. Повітря перетворилося на щільну стіну, яка з свистом і ревом ударила в обличчя, вибиваючи з легень залишки кисню. Швидкість була такою, ніби я провалився в безодню. Темно-зелена вода Дніпра стрімко наближалася знизу, загрожуючи розтрощити мене на тріски.

Це був чистий виплеск адреналіну. Мені навіть на мить здалося, що серце перестало битися… А потім сталася магія. На відстані якихось кількох метрів від водяної гладі мотузка м’яко спружинила. Здавалося, чиясь велетенська невидима рука зупинила моє падіння й підхопила мене, виштовхуючи назад у небо.

Я злетів угору, розправивши руки, а з моєї горлянки вирвався перший дикий крик захвату і тріумфу. Страх миттєво розчинився, залишивши після себе чисту ейфорію. Світ знову здобув барви: високий Арочний міст над головою, засмагла Надя, яка щось радісно кричала мені згори й махала руками, та м’яке погойдування на мотузці над водою.