5

У суботній ранок я стояв на Запорізькій автостанції, відчуваючи, як усередині все стискається від передчуття нашої першої зустрічі. У бабусі біля вокзалу я купив оберемок яскраво-фіолетової лаванди та дикої ромашки, загорнутий у простий папір. Букет був таким же екстраординарним, як і та, кому він був призначений.

Коли жовта маршрутка з Полтави нарешті заглушила двигун і з дверей вийшла перша хвиля пасажирів, моє серце почало калатати, як навіжене. Вона вийшла останньою. У житті Надія виявилася ще красивішою, ніж на світлинах. У сонячних променях її волосся здавалося золотавим, а джинси, легка майка хакі  та такого ж кольору наплічник доповнювали образ шукачки пригод. Вона була неймовірно живою та справжньою.

– Ну привіт, екстремале! – вигукнула вона, одразу помітивши мене в натовпі, й подарувала свою сліпучу посмішку.

– Привіт! – я зробив крок назустріч і простягнув їй букет. – Це тобі. Сподіваюся, лаванда витримає наш сьогоднішній ритм і не осиплеться від адреналіну.

Надя здивовано сплеснула в долоні, узяла квіти й глибоко вдихнула їхній аромат:

– Ого! Лаванда з ромашками? Як круто! Дякую, це дуже мило з твого боку. Ну що, як настрій? Ноги ще не тремтять?

– Намагаюся триматися мужньо, хоча серце вже десь у п’ятах, – чесно зізнався я, сміючись. – Слухай, а чим ми туди взагалі будемо діставатися? Арочний міст же десь біля Хортиці?

– Ага, я дізнавалася, – Надя спритно прикріпила букет до бічної кишені свого наплічника. – Прямо звідси, з автовокзалу, ходить 55-та маршрутка. Вона їде через усе місто, проспект, а потім звертає на острів. Там вийдемо біля музею і трохи пройдемося пішки. Або, якщо хочеш трохи комфорту, можемо зловити таксі, тут їх ціла купа стоїть.

– Давай краще на маршрутці! – запропонував я, прагнучи розтягнути час нашої поїздки. – Так буде більше часу роздивитися місто й поспілкуватися. Та й стрибати я поки не поспішаю!

Ми сіли на заднє сидіння, подалі від інших пасажирів. 

– Знаєш, – Надя повернулася до мене, – я досі не вірю, що ти реально погодився. Зазвичай хлопці на першому побаченні кличуть у кіно або кафе, а ти ось тут, в чужому місті, готовий стрибати з мосту з дівчиною, яку бачиш вперше в житті.

– Ну, ти ж сама казала, що кава – це надто нудно, – посміхнувся я, зустрівшись з її щирим поглядом. – До того ж, треба відповідати високій планці мандрівниці, яка особисто знайома з крокодилами Амазонки. Інакше у мене б не було жодного шансу.

– Ого, який самокритичний! – засміялася вона. – Насправді шанс у тебе був із того моменту, як ти прислав мені світлину того самотнього ліхтаря в тумані. Пам’ятаєш? Ти тоді написав, що в ньому є щось сумне. Я зрозуміла, що ти бачиш світ зовсім не так, як більшість.

– Я просто фотографую те, що змушує зупинитися, – скромно відповів я, в душі ж радіючи, як маленький хлопчик. – А сьогодні, здається, у мене буде ціла купа кадрів, де ти стрибаєш у прірву. Я взяв камеру, як і обіцяв.

– О, це круто! Тільки май на увазі: ти стрибаєш першим, а я знімаю тебе в польоті, – підморгнула вона. – Щоб було що згадати!

Маршрутка тим часом виїхала на проспект, і попереду вже вимальовувалися величні обриси ДніпроГЕСу та зелені пагорби Хортиці. Наближалася рішуча мить, і мій страх висоти поступово розчинявся в її сміху та солодкому передчутті цієї небезпечної пригоди.