4

В такому ритмі непомітно пройшла весна й настало літо. І саме тоді я з подивом усвідомив дивну річ: здається, я втратив голову. Чи не вперше за довгий час невдалих, отруйних стосунків і нескінченного розчарування у жінках, усередині мене прокинулося щось схоже на тих самих “метеликів в животі”.

Я міг сидіти на балконі в напівтемряві, слухати дзвінкий та безтурботний голос Наді й годинами розпитувати про її подорожі. Вона розповідала про ночівлі в наметах під зоряним небом Норвегії, про спекотні вечори в Іспанії та про те, як мріє піднятися на новий тритисячник. Її дика, щира енергія не дратувала мене, а відкривала очі на те, яким стало моє життя.

Адже я ще з дитинства мріяв побачити світ. Географія колись була моїм улюбленим предметом, і я міг годинами гортати шкільний атлас, подумки плануючи свій маршрут подорожей, які обов’язково здійсню, коли виросту. Та сувора реальність відбирала усі юнацькі мрії. Мої батьки після втрати Петрика взагалі нічого не хотіли. Тож про якийсь сімейний відпочинок за кордоном і мови бути не могло. Тато спивався, мати божеволіла, а я все рідше заглядав у атлас.

І ось в моєму житті з’явився хтось з такою ж жагою до пригод та дослідження усіх куточків нашої планети. Я ловив себе на думці, що чекаю Надіїних дзвінків. Подумки я ніби проживав з нею усі її дивовижні історії, забуваючи водночас про все інше.

А ще мені подобалося слухати її сміх, подобалося відчувати, як вона поступово прив’язується до мене, як відкриває свої найтаємніші страхи й мрії. Вона бачила в мені свою людину, яка розуміє її прагнення до свободи і розділяє її погляди. Надя не хотіла сім’ї чи дітей, їй не потрібне було пишне весілля та родинні посиденьки. Вона жила одним днем. І я не міг нею не захоплюватися!

Одного дня я нарешті набрався сміливості й запропонував їй зустрітися в реальності. Надія відповіла швидко й без жодних вагань, але одразу відкинула мою ідею про банальні посиденьки в затишній кав'ярні Полтави чи прогулянку парком в Черкасах:

– Кава й парки – це надто нудно, Валентине! Якщо вже знайомитися, то так, щоб знесло дах. Давай на нейтральній території. Як щодо Запоріжжя? Поїдемо на Арочний міст, там хлопці організовують стрибки з мотузкою прямо над Дніпром. Стрибнемо з мосту, а вже потім підемо пити каву. Що скажеш?

“Що скажу? Що це божевілля! Чистісіньке божевілля! Нічогеньке собі перше побачення!” – пронеслося у моїй голові. Для неї це була звичайна розвага на вихідні. Для мене ж – це був справжній виклик! Та хоча від однієї думки про падіння в прірву в мене всередині все стискалося, я не міг показати слабкість. Я просто мусив погодитися, аби довести, що я вартий її уваги.

Тож включив свій звичний шарм, додав голосу напускної простоти і сказав: 

– Звучить як ідеальний план на вихідні!

– Серйозно? – в її голосі я почув щирий захват. – Оце я розумію підхід! Тоді давай розраховувати на цю суботу. Хлопці з команди роуп-джампінгу стрибають з десятої ранку, поки немає спеки.

– Домовилися. Мені тільки треба набрати довідкову нашого вокзалу й дізнатися, що там ходить на Запоріжжя.

– О, аналогічно! Я теж сьогодні уточню за маршрутку. Тоді завтра спишемося?

– Звісно. Обіцяй тільки, що якщо я знепритомнію перед стрибком, ти мене не кинеш прямо там на мосту, – пожартував я.

– Навіть не сподівайся! – засміялася Надя. – Тоді до завтра?

– До завтра, Надійко! – мовив, притискаючи мобільний до серця.