3

З Надією я одразу ж змінив свою звичну стратегію спілкування. Відчував, що на неї не діятиме мій загадковий шарм, який так подобався моїм колишнім. Не включав і “професора”. Хотілося здаватися якомога приземленішим та дружнім. Тож наша перша переписка виявилася доволі веселою, і виглядала ось так:

Я: Привіт! Нічого собі, Амазонка! Чесно, я думав, такі сплави бувають тільки в передачах на Discovery:) Як там крокодили, не намагалися відкусити весло?

Надія: Привіт:) Та ні, крокодили спокійні, а от мошкара там справді люта! Та й каймани скоріше самі тебе злякаються, ніж нападуть:) Пробач, що так довго з відповіддю! Там зі зв’язком взагалі біда була.

Я: Та все нормально, я розумію:) Головне, що повернулася неушкоджена і з веслом! Слухай, я тут анкету твою ще раз подивився. То ти, виявляється, з Полтави! А я спочатку на місто навіть не подивився через твої цікавезні світлини.

Надія: Ага, неподалік від Черкас, до речі;) А через роботу я взагалі то тут, то там. Працюю в турагенції, тому як тільки з’являється якийсь рекламний тур для агентів або нормальні знижки — одразу пакую наплічник. Короче, поєдную приємне з корисним:Р)

Я: Ого, круто! То в тебе, виходить, ідеальна робота! Не те що в мене. Та й хобі набагато цікавіше!

Надія: Та ну, не знецінюй фотографію! Це теж дуже круто, якщо з душею. 

Я: Тебе послухати, то ти взагалі якоюсь ідеальною виходиш. Шкода, що живеш не поряд.

Надія:Тю, та хіба це відстань? П’ять годин потягом, автобусом чи машиною:) Головне, щоб людина була цікава.

Я: Тут ти на всі сто права. Слухай, а що в тебе далі за планом після Бразилії? Даси собі хоч трохи перепочити чи вже наплічник на інший край світу збираєш?)

Надія: Та який перепочинок! Оце розгребу справи в офісі — і на вихідних хочу десь вирватися на природу. Скучила за нашим нормальним лісом і річкою без крокодилів:)

Я: Залюбки якось склав би тобі компанію!

Надія: Без питань! Тоді на зв’язку, Валентине. Чекаю цікавих світлин. Круте у тебе все таки хобі!

Ця коротка розмова подіяла на мене краще за будь-які ліки. Усередині знову з’явилося це знайоме, приємне лоскотання, а в голові клацнув вимикач. З того часу я знову почав всюди брати з собою свою камеру. Дорога на роботу та додому, вечірній прохід парком, звичайні вулиці Черкас – усе навколо знову перетворилося у полювання за вдалим кадром. 

Я видивлявся цікаві ракурси, гру світла й тіні, намагаючись спіймати щось справді живе: розкриту бруньку, що пробивається крізь торішнє листя, відблиск заходу сонця на старій цегляній стіні чи самотній силует біля води. Найкращі та найвдаліші знімки я одразу надсилав Надії.

Вона реагувала миттєво: залишала захоплені коментарі, ставила смайлики й щиро дивувалася тому, як я вмію бачити красу в простих речах. А я, читаючи її повідомлення, радів, мов дитина, що хтось дійсно бачить у мені прихований талант. Надія підживлювала мою пристрасть до фотографії. Я ж мимоволі почав все частіше про неї думати. Мені хотілося ділитися з нею не лише вдалими світлинами, а й емоціями і переживаннями. Тож за місяць такої жвавої переписки на сайті, ми перейшли до телефонних розмов.