8

Першою думкою було забрати її серце. Поїхати додому, взяти інструменти й додати новий експонат до своєї колекції. Але ця думка зникла так само швидко, як і з’явилася. Вона викликала в мене лише огиду. Люба обманом завагітніла, маніпулювала мною, влаштувала дешеву істерику, та ще й зіпсувала мені ранок своєю безглуздою смертю. Вона не заслуговувала стати частиною мого “пантеону”.

Тому залишався тільки один варіант – нещасний випадок. Я засунув зіпсований презерватив глибоко в кишеню штанів, а потім повернувся до ванної. Там витер рушником поріз на щоці, розкуйовдив волосся й промив очі мильною водою, від чого вони одразу ж почервоніли та сльозилися. Потрібно було діяти швидко.

Я набрав “103” і тремтячим голосом крикнув у слухавку: – Алло, швидка?! Приїжджайте скоріше... Вона впала, вона не дихає!

Медики й поліція приїхали хвилин через п’ятнадцять. Поки лікарі оглядали тіло й констатували смерть, а експерт фотографував кривавий кут столика, слідчий відвів мене вбік.

– Що тут сталося? – запитав він, готуючи блокнот.

Я важко зітхнув, намагаючись напустити на себе побільше драматизму та розгубленості: 

– Я голився у ванній… Моя наречена, Люба, крикнула мені, що прийде до мене чистити зуби... Мабуть, коли підводилася з ліжка, у неї раптово запаморочилося в голові. Її зранку часто нудило…

– Вона була вагітною?

– Так, так! Ми мали стати батьками… Така радісна новина була на новий рік… Така… 

Я зайшовся у риданнях, затуляючи обличчя руками. Якби мене зараз бачила Кіноакадемія, я б без сумнівів отримав “Оскар” за роль страждального новоспеченого вдівця.

– Я розумію, що Вам важко, Валентине, – продовжував слідчий, – але що було далі?

– Я... я почув глухий стукіт і крик, – продовжив я, схлипуючи. – Вискочив із ванної... А вона вже лежить… лежить біля столика… Вона, мабуть, спіткнулася об килим, розумієте?! Чи їй просто стало зле! А мене не було поруч! Не було!

Слідчий дав мені можливість перевести подих і я продовжив:

– Я кинувся до неї, почав кликати, помацав шию – а пульсу немає! Немає! Я одразу ж набрав швидку… Та все пізно… Моя кохана… Мій малюк…

Я знову схопився за голову, спостерігаючи крізь щілини між пальцями за реакцією поліцейського. Той кивнув, щось швидко занотував і перевів погляд на експерта, який саме закінчив огляд кута столика й скроні. Той мовчки кивнув колезі, підтверджуючи мої слова: сліди на тілі повністю відповідали падінню з висоти власного зросту, жодного синяка від ударів чи слідів боротьби.

– Тримайтеся, Валентине. Це жахлива трагедія, але Ви нічого не могли вдіяти, – мовив слідчий, закриваючи блокнот і злегка торкаючись мого плеча. – Трагічна випадковість… Ми оформимо документи.

Коли за ними нарешті зачинилися двері, а тупіт ніг санітарів з носилками стих у під’їзді, я опустив руки від обличчя. Сльози миттєво висохли. Я підійшов до дзеркала, витер залишки піни для гоління з щоки й спокійно поправив комір сорочки. На мене ще чекав похорон моєї “коханої нареченої”. Та для мене ця історія з Любов’ю вже закінчилася. Нехай так безглуздо і без нового серця у колекції. Але я знову вийшов сухим із води…