7

За тиждень до Дня закоханих, поки Люба ще лежала в ліжку з ранковою нудотою, я збирався на роботу. Стоячи перед дзеркалом у її ванній, я голився і випадково порізався. Різко смикнувши ліктем, я зачепив тюбик із зубною пастою. Той упав на кахлі й закотився глибоко під чавунну ванну. 

Лаючись собі під ніс, я опустився на коліна й запустив руку в темну щілину. Пальці шаруділи по холодній плитці, збираючи павутиння, аж поки не натрапили на щось маленьке та квадратне.

Я витягнув предмет на світло і побачив, що це один із тих презервативів, які я особисто купував кілька місяців тому, ще до Любиної вагітності. У самому центрі упаковки, прямо через щільний фольгований шар, темніла крихітна, але чітка дірочка від шпильки чи голки.

Я стиснув упаковку в кулаці. Так ось як це сталося?! Вона не просто чекала на долю чи “знаки Всесвіту”. Любов сама взяла цю “долю” у свої руки, все прорахувавши. А я її, виявляється, недооцінював. Гідна суперниця, нічого не скажеш! І як, дідько її бери, я не помічав цього раніше? Як міг дозволити цій простачці так нахабно обвести мене довкола пальця?

Я вискочив із ванної, стискаючи докази її зради у кулаці. Люба якраз сиділа на краю ліжка, збираючись остаточно вставати.

– Ти!.. – викрикнув я, жбурляючи проткнуту упаковку їй просто в обличчя. – Ти, мерзенна, підла тварюко! Диво? Знак Всесвіту?! Ти просто проколювала мої презервативи! Маніпуляторка! І все, щоб загнати мене у свою брудну пастку???

Вона здригнулася, подивилася на синій пластиковий квадратик, що впав на її коліна, і вмить зблідла. Її очі розширилися від жаху, коли вона зрозуміла, що її викрили.

– Коханий, заспокійся, благаю тебе! – заголосила вона, схоплюючись із ліжка й простягаючи до мене тремтячі руки. – Слухай мене, це заради нас! Заради нашого щастя! Я ж кохаю тебе, ми маємо бути сім’єю!

– Забери від мене свої брудні клешні! – заричав я, коли вона спробувала схопити мене за сорочку, благаючи й намагаючись урезонити. – Сім’єю?! Та ти мені вже остогидла! Подивись на себе! Ти ж божевільна!

Любов знову кинулася до мене, намагаючись обійняти й втримати:

– Валентине, не йди, послухай!..

Не тямлячи себе від люті й гидоти, я різким рухом відштовхнув її від себе. Вона не втримала рівноваги, скрикнула й полетіла додолу. Приземляючись, Люба із силою вдарилася скронею об гострий край дерев’яного журнального столика, і завмерла на підлозі. На килимі почала з’являтися брунатна пляма, що ставала дедалі більшою. Я підійшов до неї і намагався намацати пульс. Його не було. Любов пішла з мого життя назавжди.