4

З того вечора я відчув, що ми стали ближче. Меланхолія Любові діяла на мене терапевтично. Після награної пристрасті Камелії, чиє життя буквально було театром, Любов здавалася її повною протилежністю. Вона була тихою, вразливою і, головне, справжньою.

Ми зустрічалися регулярно. Я оточив її увагою: приносив її улюблені книги, слухав її сумні роздуми, обіймав саме тоді, коли на неї накочувала чергова хвиля туги. І трішки прорахувався.

Зламана минулою трагедією та зрадою чоловіка, Любов занадто швидко прив’язалася до мене. Їй потрібен був орієнтир, і я із задоволенням став для неї цим центром всесвіту. За кілька місяців вона закохалася в мене до безтями.

Вона вдивлялася в моє обличчя з німим обожнюванням, вловлювала кожен мій подих і готова була розчинитися в мені. Комусь би таке, мабуть, лестило. Та я не особливо радів такій залежності. Вона прагнула заполонити собою весь мій простір, який я роками вибудовував із особливою ретельністю.

Тож мені довелося чітко провести межу у цих стосунках. Двері моєї квартири залишалися для Люби наглухо зачиненими. Вона кілька разів натякала на бажання побачити, де я живу, просилася “на чашку чаю” або просто зайти в гості, але я кожного разу м’яко, проте непохитно відхиляв ці пропозиції. Моє помешкання було моєю оазою, де я міг бути самим собою. А ще там стояла моя колекція, яку я таки іноді мріяв поповнити новими експонатами. Пустити туди Любов з її любов’ю в мої плани не входило.

Натомість наш роман повністю локалізувався в її квартирі. Це було зручно: її простір поступово насичувався моєю присутністю, але я в будь-який момент міг підвестися й піти до себе, залишаючись господарем власного життя. 

Ми давно перестали бути друзями, і я часто залишався на ніч. У напівтемряві її спальні, прихилившись до моїх грудей, Любов любила поговорити. Вона ділилася зі мною своїми найпотаємнішими бажаннями.

– Знаєш, Валентине... – тихо прошепотіла вона одного вечора, водячи пальцем по моєму плечу. – Я раніше думала, що моє життя скінчилося. Але поруч з тобою я знову відчуваю, що можу дихати. І я знову почала мріяти.

– Про що ж? – запитав я, дивлячись у стелю й погладжуючи її волосся.

– Про дитину, – вона трохи піднялася, і в її очах заграли вогники. – Нашу спільну дитину. Я відчуваю, що тільки так зможу остаточно вилікуватися. Тільки так ця пустка всередині заповниться світлом. Ти б став дивовижним батьком…

Від цих слів усередині мене все стиснулося від огиди, хоча зовні я зберігав абсолютний спокій. Діти? Родинний побут, пелюшки, крики, хаос і знищення мого ідеально впорядкованого внутрішнього світу? Дзуськи! Я був митцем і спостерігачем, а не батьком сімейства.

– Кицю, не варто поспішати, – мовив я стриманим тоном, злегка відстороняючись. – Ти ще не відійшла від минулого болю. Нам добре удвох, і я поки що не хочу ділити тебе ні з чим і ні з ким. Давай не будемо руйнувати те, що тільки-но побудували.

Вона тихо кивнула й поклала голову мені на груди, але я відчув, що на цій розмові тема не вичерпається. Люба погодилася лише на словах. Але в очах читалася фанатична рішучість людини, яка втратила все і тепер бачила у своїй ідеї фікс єдиний сенс подальшого існування. Вона вважала свою мрію про материнство порятунком для нас обох, а мою стриманість – лише тимчасовим страхом, який вона мала обов’язково подолати.

Тепер кожна дрібниця стала для неї “вказівкою долі”. Випадковий дитячий візочок, що проїхав повз у парку, пара голубів на підвіконні, навіть хмарки у вигляді немовлят на небі – усе це в її уяві складалося в такий собі сімейний пазл. Тоді вона одразу ж дивилася на мене з якоюсь дивною посмішкою на вустах і говорила: “Коханий, дивися, це ж знак! Сам Всесвіт каже, що ми маємо бути разом як справжня сім’я”.

Ця її манія починала дратувати мене значно більше, ніж відверті вимоги. Вона більше не була тією тихою та чистою душею, яка так привабила мене на початку. Любов перетворювалася на нав’язливу  одержиму жінку, яка спить і бачить нас з нею батьками. І мені все частіше хотілося покласти цьому край.