3

Наші зустрічі дуже швидко стали регулярними. Щокілька днів ми зустрічалися в тихих та напівпорожніх кав’ярнях, подалі від гамірних центральних вулиць. Я уважно слухав розповіді Любові, огортаючи її турботою, і шар за шаром знімав з неї захисні бар’єри. З кожною новою чашкою чаю чи кави її розповіді ставали відвертішими, аж поки переді мною не склалася чітка картина. Виявляється, Люба нещодавно розлучилася. І причиною став викидень.

– Ми чекали на дитинку майже три роки, – тихо мовила Любов одного вечора, занурившись у власні важкі спогади. – Все було готове. Дитяча кімната, ліжечко, іграшки... Я завагітніла і була на сьомому небі від щастя. А потім щось пішло не так…

– Ти ні в чому не винна, – м’яко перебив її я, накривши її тремтячі пальці своїми. – Іноді доля буває надто жорстокою.

– Я чомусь так і думала, що ти це скажеш, – вона важко зітхнула, і в її очах заблищали сльози. – Але Андрій вважав інакше. Він не зміг витримати моєї депресії. Не зміг дивитися на те, як я щодня плачу в порожній дитячій кімнаті. Одного дня він просто зібрав речі й сказав, що я перетворила його життя на пекло, з якого він хоче втекти.

– Ну що ж, він просто слабак, – осудливо мовив я. – Чоловік, який лякається справжніх випробувань і тікає при першій же реальній проблемі, – це не чоловік. Повір мені, тобі без нього буде лише краще.

– Можливо... – вона опустила голову, дозволивши сльозі впасти на стіл. – Але він пішов, а я залишилася сам на сам із цією порожнечею. І з власною провиною, яка не дає мені нормально існувати.

– Провина – це найгірший паразит. Вона харчується твоїми силами лише тому, що ти дозволяєш їй це робити. Ти не винна у тому, що сталася трагедія. Твоє серце віддало все, що могло, а той, хто мав стати підтримкою, виявився не готовим підставити своє плече. Ну і грець з ним. Починай нарешті жити. Відкрийся світові!

– Ти так легко про це кажеш... – прошепотіла вона, витираючи сльози. – А мені іноді здається, що я більше ніколи не зможу відчути себе живою. Я просто існую в цій порожній квартирі серед речей, які більше нікому не потрібні.

– Ти вже відновлюєшся, – мовив я, дивлячись в її заплакані очі. – Ти тут. Ти зі мною. І я допоможу тобі позбавитись твого болю. Але лише якщо ти мені дозволиш.

– Дякую тобі, Валентине... – тихо мовила вона, притискаючись до мене. – Ти навіть не уявляєш, як багато для мене означають ці слова.

Після тієї розмови Люба вперше зважилася запросити мене до себе. Її квартира справляла гнітюче враження. Особливо, порожня дитяча кімната у пастельних тонах та з великою веселкою на стіні.

– Цей простір отруює тебе щодня, – мовив я, тихо зупинившись у дверному прорізі й спостерігаючи, як Люба з острахом та сумом поглядає на дитяче ліжечко. – Ти намагаєшся вилікуватися, але живеш у музеї власного горя. Цього треба позбутися. І негайно!

– Я не можу просто викинути все це, Валентине, – її голос знову затремтів, а в очах заблищали сльози.

– Не викидуй, просто спакуй, – запропонував я. – І перероби цю кімнату. Зроби тут свій кабінет, затишну читальню чи навіть невелику спортзалу. Створи простір для нового життя.

– Говориш, як якийсь гуру, – посміхнулася крізь сльози.

– Читаю багато! – мовив їй в тон. – Ти б побачила мене під час навчання в університеті. Таким бовдуром був!

– Не вірю, – а в очах вперше промайнув грайливий вогник. – У тебе, мабуть, від дівчат відбою не було!

– Де там! – мені одразу ж згадалася Валентина. – Але не переводьмо розмову на мене. Давай краще з коробками допоможу!

Ми провели весь вечір, складаючи дитячі речі. 

– Нехай вони постоять на балконі, – тихо підсумувала вона, коли роботу було зроблено. – До кращих часів. 

Я лише мовчки кивнув. Кращі часи… Гаразд. Я так далеко наперед поки не забігав…