2

Вона сиділа на лавці у сквері, неподалік від кав’ярні, обхопивши долонями паперовий стаканчик. Любі було не більше двадцяти п’яти, але втомлений погляд додавав їй з десяток. Розпатлане вітром волосся, зблідлі губи й глибока туга в очах. Така не приверне уваги чоловічої статі. Та вона цього, здається, й не хотіла. Любов була неймовірно щира у своїй меланхолії. І саме це мене в ній привабило. Після награності Камелії, моя душа шукала чогось справжнього. І цим справжнім могла стати Любов.

Я зробив кілька знімків здалеку, але вперше за довгий час мені захотілося вийти з тіні. Я повільно опустив фотоапарат, підійшов і присів на край лавки.

– Здається, у цьому закладі зовсім не знають, що таке нормальна кава, – мовив я, легенько кивнувши на її паперовий стаканчик.

Вона здригнулася і повільно підняла очі.

– А? А... так, мабуть, ви праві, – вона легенько посміхнулася. – Чесно кажучи, я навіть не відчуваю її смаку. Просто тримаю, щоб зігріти пальці.

– Тоді, якщо не заперечуєте, я й собі візьму, і Вам гарячої винесу. А може, все ж таки зайдемо всередину? Здається, березень сьогодні особливо безжальний до самотніх перехожих.

Вона ледь помітно здригнула плечима.

– Гаразд. Мені все одно немає куди поспішати.

За кілька хвилин ми вже сиділи з двома філіжанками у кав’ярні за маленьким столиком біля вікна.

– Я Валентин, до речі, – сказав я, спостерігаючи, як вона кладе у напій цукор. 

– Любов, – тихо відрекомендувалася вона.

– Гарне ім’я. А Вас багато хто шукає.

Вона спочатку не зрозуміла жарту, але потім на її обличчі з’явилася і миттєво щезла легка посмішка.

– А Ви завжди пригощаєте незнайомих людей кавою на вулиці, Валентине? – запитала вона, намагаючись проігнорувати мою останню репліку.

– Лише тоді, коли день занадто сірий, а у незнайомки цікавий вираз обличчя, – відповів я, відкинувшись на спинку стільця. – До того ж, хороша кава – це одна з небагатьох речей, які ще здатні тримати цей світ у рівновазі. Ну, і книги, звісно.

– Книги? Ви так багато читаєте чи це професійне?

– І те, й інше. Я працюю в бібліотеці. Серед творінь талановитих письменників час плине зовсім інакше. Там немає міської метушні, лише тиша та чужі історії, які ніколи не дратують.

– А камера навіщо? Може Ви якийсь папараці? Чи приватний детектив? – запитала Люба, киваючи на кишеню, з якої визирав мій фотоапарат.

– Ні, ні, що Ви! Це у мене таке хобі – ловити момент. Іноді, людей у моменті. Справжні емоції. Неприховані бажання…

– Бібліотекар-фотограф, – підсумувала моя співбесідниця, і в її погляді мигнула перша щира цікавість. – Звучить інтригуюче. 

– Запевняю Вас, це так лише звучить, – посміхнувся я. – Моє життя нічим не відрізняється від життя мільйонів інших.

– Знаєте, Валентине, – мовила Любов, зробивши ще один ковток, – здається, Ви перша людина за довгий час, з якою мені справді легко розмовляти.

– Це тому, що я вмію спостерігати, – м’яко відповів я. – І зараз я бачу перед собою людину, якій просто потрібно трохи більше світла.

Любов на мить затихла, вдивляючись у чашку, а потім підняла на мене вже ясніший погляд.

– Світла... – тихо повторила вона, ніби приміряючи це слово до себе. – Можливо, Ви маєте рацію. Останнім часом навколо мене забагато темряви.

– Тоді дозвольте мені іноді ділитися з Вами цим світлом, – мовив я, злегка торкнувшись пальцями її долоні. – Без жодних зобов’язань. Просто кава і тихі розмови. Так би мовити, боротимемося з весняною меланхолією разом.

Вона не відняла руки. 

– Я була б дуже вдячна за це, Валентине, – відповіла вона тихо. – Справді вдячна.