13

І ось настав той самий день, який я вже давно називав моїм. Такий собі “День несвятого Валентина”. Оскільки сама доля зробила цю дату особливою у моєму календарі, – адже саме цього дня зазвичай моя таємна колекція поповнювалася новим серцем, – я вирішив не відступати від традиції. Заздалегідь купив і нову гіпсову статуетку. Витончена постать Мельпомени – античної богині театру – вже стояла на підвіконні, чекаючи свого часу.

Я запросив Камелію до студії, пообіцявши їй подарунок, на який вона так сподівалася весь цей час – остаточне затвердження на головну роль у київському проєкті та фотосесію для глянцю. Як і слід було очікувати від засліпленої тщеславством натури, вона навіть нічого не запідозрила, попри той очевидний факт, що жодних офіційних проб у стрічку вона так і не проходила. Їй цілком вистачило моєї солодкої брехні. Вона настільки прагнула вірити у власну геніальність, що її розум залюбки ігнорував будь-які невідповідності.

Я продумав все до найменших дрібниць. Аби у її колег по театру чи випадкових знайомих не виникло зайвих підозр після її раптового зникнення, я попросив заздалегідь написати заяву про звільнення та у всіх барвах розказати всій трупі про своє світле майбутнє у Києві. Думаю, всі щиро повірили у цю її історію, адже про столицю вона мріяла вже давно. 

Для її останнього акту я обрав концепцію класичної трагедії “Отелло”. Це було невипадково, адже саме в цій п’єсі я вперше побачив її на сцені місцевого театру. Це мала бути її найкраща роль – роль тієї самої Дездемони, яку вона мала виконати тепер для єдиного глядача.

Я ретельно підготував сцену. Студія тонула у важких темно-бордових драпуваннях, що спадали зі стелі, наче театральна завіса. Замість різкого софітного світла приміщення освітлювали лише свічки. На столику чекали два келихи з темним вином. В один із них я заздалегідь додав дещо задля ефектного фіналу.

Коли Камелія зайшла у кімнату, її очі спалахнули. Вона з захопленням оглядала декорації та насолоджувалась атмосферою, яку вважала останньою сходинкою до свого майбутнього тріумфу.

– Це просто неймовірно, Валентине! – вигукнула вона, награно притискаючи руки до грудей. – Це так поетично! Яка концепція нашої сьогоднішньої фотосесії?

Я повільно підійшов до неї, тримаючи в руках кришталевий келих, і подав його своїй актрисі.

– Сьогодні ми граємо “Отелло”, Камеліє, – прошепотів я, дивлячись прямо в її очі. – Ти знову станеш тією Дездемоною, в яку я так безмежно закохався.

– Дездемоною? – Камелія грайливо зсунула брови, беручи келих із моїх рук. – Але ж Дездемона – це трагічна роль, Валентине. А я збираюся підкорювати Київ як королева, а не як жертва!

– У справжній трагедії жертва і є королевою, – заперечив я, спостерігаючи, як вона звично крутить келих у руках, милуючись грою темного вина при свічках. – Тільки в цій ролі немає місця фальші. Жодних награних жестів, Камеліє. Лише чиста емоція. Твій найвищий тріумф.

Вона самовдоволено засміялася, насолоджуючись моїми словами, які сприйняла за чергову оду її “геніальності”.

– Ох, маестро, ти вмієш переконувати... Ну що ж, за Дездемону! І за моє нове життя, – вигукнула вона й легко, не вагаючись ані секунди, зробила декілька глибоких ковтків.

Я мовчки спостерігав за нею, боячись навіть поворухнутися. За мить крисина отрута – а це була вона – почала діяти. Камелія раптом поперхнулася, її розправлені плечі здригнулися, а кришталевий келих вислизнув із пальців і розбився об підлогу, розбризкуючи рештки вина по темній тканині. Вона схопилася рукою за горло, розгублено дивлячись на мене, й спробувала щось сказати, але замість слів із її вуст вирвався лише сиплий, безпорадний стогін.

Камелія простягла до мене руки, шукаючи опори та підтримки. Очі розширилися від тваринного жаху, шкіра взялася блідою памороззю, а по щоках текли справжні сльози. Вона впала на коліна біля моїх ніг, важко й судомно ковтаючи повітря. У цьому зламаному, безпорадному тілі більше не було жодного театрального жесту, жодної заздалегідь продуманої пози. Залишився лише оголений нерв і страх перед неминучим.

Я повільно опустився поруч із нею на коліна, взяв її тремтяче обличчя в долоні й тихо прошепотів у самі губи:

– Ось тепер ти справжня, Камеліє. Це твоя найкраща роль.