12

Звісно ж, я нікого не знав у Києві. Усі мої “столичні зв’язки” були лише гарною казкою, вигаданою для того, щоб міцніше прив’язати її до себе. Тому я просто почав гратися з нею в очікування. Я годував її щоденними обіцянками, натякав на “складні переговори з продюсерами” й змушував жити у постійному передчутті близького тріумфу.

І саме в цей період Камелія розкрилася на повну. Виявилося, що вона була надзвичайно театральною не лише на сцені, а й у повсякденному житті. Я нарешті почав помічасти, що кожен її жест, кожна сльоза чи “щира” посмішка були ретельно відпрацьованою виставою. Її емоції були виключно награними, почуття – суцільною фальшю, а за зовнішньою витонченою красою ховалися примітивні капризи, патологічний eгoїзм та безпідставні істерики. Вона вважала себе центром всесвіту, вимагаючи безумовного служіння її амбіціям.

Найогиднішим же для мене стало усвідомлення того, що вона прикидалася навіть у ліжку, відіграючи бурхливу пристрасть. Кожне її здригання, кожен награний стогін були лише декорацією. Вона не відчувала нічого. Ні до мене. Ні взагалі.

Я нарешті почав розуміти Марка. Тепер мені стало ясно, чому він сидів на заборонених речовинах. Щоб витримати біля себе таку фальшивку, потрібне було справді неабияке терпіння. Я допетрав нарешті чому Марк так жорстоко знущався над Камелією, звідки бралася та патологічна лють. Він просто хотів поставити її на місце. Прагнув за будь-яку ціну збити з неї цю театральність, скинути маску й залишити один єдиний оголений нерв.

У певний момент я з огидою усвідомив, що більше не можу терпіти це маніпулятивне безумство. І єдиним моїм бажанням стало поповнити колекцію її серцем. Але оскільки Камелія так пристрасно грала в життя, її кінець мав стати драматургічним фіналом. Я пообіцяв собі створити для неї сценарій, де її остання роль буде позбавлена будь-якої фальші…