9

Наступні дні перетворилися для мене на суцільний творчий екстаз. Моя робота в бібліотеці, де відвідувачі були рідкісними гостями, стала ідеальним прихистком. Поки довкола панувала тиша, а крізь високі вікна пробивалися промені сонця, я сидів за своїм масивним дубовим столом і писав. Писав щодня, годинами безперервно, віддаючись цьому процесу з несамовитою пристрастю.

Я вирішив написати про усіх своїх “Дам Серця”. Я виділив кожній зі своїх “муз” окремий, розкішний зошит у цупкій обкладинці. А увесь цей багатотомний архів своїх таємниць я назвав – “Сповіддю (не)святого Валентина”. Знаю, знаю, трішки скопіював Віру Темну. Але це не плагіат. Просто дань шани таланту цієї неординарної письменниці.

Я занурився в минуле, шар за шаром відновлюючи в пам'яті найменші деталі, відтінки емоцій, погляди та останні подихи тих, хто мав щастя стати частиною моєї колекції. Валентина, Анастасія, Валерія, Галина, Катерина, Світлана, і нарешті Людмила…

Кожне з цих імен перетворилося на окрему главу, на мій особистий шедевр, закарбований у вічності. Я знову й знову переживав ті солодкі секунди абсолютного панування: пам’ятав, як тремтіли їхні повіки, як згасало світло у зляканих очах і як страх поступався місцем вічному спокою. Валентина була моїм першим, ще незграбним досвідом. Анастасія була занадто нав’язливою. Валерія не оцінила моїх зусиль, віддавши перевагу своєму сапфічному коханню зі Сніжаною. А Галина, навпаки, стала надто зручною і реальною. Недосяжну Катерину замінила досяжна Світлана. А Людмила… Людмила не дала мені перевести її через омріяну “межу”.

Мої експонати, якщо не рахувати Катерини та Люди, здобули справжнє безсмертя. Без мене вони б розчинилися в буденності, зів'яли б від старості чи хвороб, а завдяки мені вони залишилися назавжди молодими, віддаючи мені напам’ять лише часточку себе – своє гаряче серце.

Втілювати ці спогади в рядки виявилося майже так само солодко, як і відчувати їх наживо. Щойно ручка торкалася паперу, минуле знову оживало, заповнюючи собою кожну секунду мого теперішнього.

Цей процес настільки поглинув мій розум, що реальний світ просто перестав існувати. Усі ці дні я жив тільки у своїй уяві, тільки в минулих спогадах, перетворюючи свою темну сторону життя у мистецтво слова…

В такому режимі минуло майже три тижні. І ось, коли останній рядок у зошиті з написом “Людмила” був дописаний, я нарешті повернувся до реальності. Мені просто необхідно було продовжувати писати. Нова оповідь, новий експонат так і просилися на папір. А моєму натхненню був потрібен новий матеріал. І саме в цю мить я нарешті згадав про Камелію. Обіцяв же за тиждень написати і не стримав свого слова. Треба було терміново виправляти цю ситуацію.

Я дістав телефон і вивів стисле і лаконічне повідомлення: «Вітаю, Камеліє! Пробачте за таку тривалу затримку. Столиця не хотіла мене відпускати, але я чекаю вас у студії цієї суботи. Нас чекає особлива зйомка».