Розділ 5

Віка : 

Я писала годинами. Мої пальці, що стали майже прозорими, стискали шматочок крейди, який дала мені Катя. Я описувала кожен свій злий жарт, кожен коментар, який колись здавався мені дотепним, а насправді був ударом у серце. Я писала про те, як страшно бути порожнім місцем, коли люди проходять крізь тебе, не помічаючи твоїх сліз.

Коли стіна була повністю заповнена моєю «сповіддю», крейда в моїх руках розсипалася на порох. Я обернулася. Катя все ще стояла біля парти, але тепер вона не виглядала популярною чи впевненою. Вона знову була тією дівчинкою в старому светрі.

— Ти зрозуміла, Віко? — її голос пролунав не в голові, а в реальності. — Слова — це не просто букви на екрані. Це те, що будує або руйнує світ.

Я кивнула, і вперше за довгий час мій голос повернувся, хоча він був тихим, як шелест паперу.

— Пробач мені. Я не хочу бути «королевою». Я просто хочу бути людиною.

Катя : 

Я бачила, як Віка змінюється. Її тіло знову наповнювалося кольором, а біла паволока на вікнах почала танути. Моя місія була завершена. Я не хотіла помсти, я лише хотіла, щоб вона відчула те, що відчувала я.

— Іди, Віко. Тебе чекають, — я посміхнулася і почала повільно зникати, перетворюючись на легкий пил, що підхопив вітер.

Віка : 

Світ спалахнув яскравим світлом. Я здригнулася і розплющила очі. Я сиділа за своєю партою. Мілана штовхала мене в лікоть і щось весело розповідала.

— Гей, ти що, заснула? — засміялася вона. — Дивись, Катя знову прийшла в тому самому жахливому светрі. Давай напишемо щось у чат?

Я подивилася на Катю. Вона сиділа на останній парті, як і завжди, намагаючись бути непомітною. Потім я поглянула на свій телефон. Палець завис над кнопкою «Надіслати».

Я повільно видалила все, що встигла написати. Натомість я підвелася, і в повній тиші класу підійшла до останньої парти. Весь клас завмер. Мілана роззявила рота від подиву.

— Катю, — сказала я досить голосно, щоб почули всі. — Пробач мені за те, що я писала раніше. Мені подобається твій малюнок на зошиті. Можна присісти поруч?

Катя підняла очі. В них не було страху. В них була надія. Вона мовчки посунулася, звільняючи місце.

Я сіла поруч і відчула, як важкий камінь, що тиснув на мої груди всі ці дні, нарешті зник. На моїй стіні вдома більше нічого не з’являлося. Тепер я сама писала свою історію — історію, де для кожного є місце, і де слова лікують, а не вбивають.