Розділ 4

Віка : 

Я намагалася кричати, але з моїх вуст вилітав лише сухий пил, наче я проковтнула цілу пачку шкільної крейди. Страх паралізував мене. Я підбігла до вікна, сподіваючись побачити на вулиці людей, маму чи тата, але скло затягнуло густою білою паволокою. Весь світ за межами моєї кімнати перетворився на чисту шкільну дошку, на якій ще нічого не написано.

Я глянула на свої руки. Вони ставали напівпрозорими, втрачаючи колір і об’єм. Я справді ставала «невидимкою», про яку так жорстоко жартувала в чаті. На столі завібрував телефон. Це була Мілана. Я схвильовано схопила його, намагаючись прийняти виклик, але мої пальці просто пройшли крізь екран.

На дисплеї світилося повідомлення від неї:

«Слухай, Віко, ти куди зникла? І хто така ця нова дівчинка, Катя, яка тепер сидить на твоєму місці? Вона каже, що ви з нею найкращі подруги вже багато років. Ти що, насправді переїхала?»

Сльози обпекли мої щоки, але вони не були солоними. Це була біла рідина, що лишала на підлозі сліди, схожі на розмиту крейду. Тепер я зрозуміла — Катя не просто забрала моє життя. Вона стерла мене з пам'яті всіх, кого я знала. Для світу Віки більше не існувало. Була лише Катя, яка нарешті посіла те місце, яке я вважала своїм правом.

Мілана : 

Сьогодні в класі було дивно. Поруч зі мною сиділа дівчинка на ім'я Катя. Вона була веселою, впевненою в собі та неймовірно популярною. Ми сміялися над новими мемчиками, і я відчувала, що ми знайомі все життя.

Але інколи, коли я дивлюся на порожній куток класу, де раніше нібито хтось сидів, мені стає холодно. На стіні біля дошки я помітила дивний напис, який ніхто не міг стерти. Там було написано: «#ГетьНевидимку».

— Катю, ти знаєш, хто це написав? — запитала я, вказуючи на стіну.

Катя лише загадково посміхнулася. Її очі на мить стали сумними, а на пальцях я помітила сліди білої крейди.

— Це просто стара історія, Мілано. Про дівчинку, яка думала, що слова не мають ціни. Тепер вона знає правду.

Віка : 

Я стояла біля своєї колишньої парти, але мене ніхто не бачив. Я бачила, як Мілана сміється з Катею, як вони обговорюють плани на вечір. Я хотіла торкнутися їх, перепросити, закричати, що я тут! Але я була лише подихом вітру, що розносив крейдяний пил по класну.

Раптом Катя підвела погляд і подивилася прямо на мене. Вона не злякалася. Вона простягнула мені шматочок крейди.

— Напиши свою історію, Віко. Можливо, якщо хтось її прочитає і зрозуміє, ти зможеш повернутися.

Я взяла крейду. Моя рука нарешті відчула твердість. Я підійшла до стіни під своїм власним жорстоким коментарем і почала писати. Я писала не про те, яка я «королева», а про те, як боляче бути непочутою.

Це був мій магічний літопис, який ми писали з Ганною Лебюк. Тільки тепер я писала його не на папері, а на стінах вічності, сподіваючись, що одного разу колір моєї провини зміниться на колір прощення.