Розділ 3

Віка : 

Я просиділа на підлозі до самого ранку, не сміючи поворухнутися. Слово «ПРОБАЧ» на стіні горіло тьмяним світлом, поки перші промені сонця не стерли його, як невдалий малюнок на дошці.

Мої пальці були білими. Я спочатку подумала, що це від страху, але коли піднесла руки до обличчя, відчула запах сухої шкільної крейди. Вона була під нігтями, на долонях, наче я цілу ніч сама писала ці слова на власних стінах.

У школі Мілана намагалася зі мною заговорити, але я лише відверталася. Мені здавалося, що всі знають. Що кожен учень, який проходить повз, бачить крейду на моїх пальцях і кров на моїй совісті.

— Віко, ти бачила? — Мілана знову тицьнула мені свій телефон.

У чаті класу з'явилося нове фото. Це був знімок останньої парти. Тієї самої, де сиділа Катя. На стільниці було надряпано моє ім'я, а поруч — малюнок розбитого серця.

— Хтось явно хоче тебе підставити, — прошепотіла Мілана. — Треба дізнатися, де Катя насправді. Може, вона нікуди не переїжджала?

Мілана : 

Віка стала схожа на тінь. Вона більше не була лідером, вона була жертвою. І, чесно кажучи, мені ставало моторошно поруч із нею.

Після уроків я вирішила зайти в учительську під приводом того, що забула там зошит. Мені потрібно було знати правду про Катю. Поки вчителі обговорювали плани на вихідні, я прослизнула до журналу.

Навпроти прізвища Каті не було запису про переїзд. Там стояла дивна помітка: «Відсутня з поважної причини». І дата — той самий день, коли Віка написала свій коментар.

— Мілано? Ти щось шукаєш? — раптом почувся голос вчительки за моєю спиною.

Я здригнулася.

— Ні, я... я просто хотіла дізнатися адресу Каті. Ми з Вікою хотіли занести їй конспекти.

Вчителька важко зітхнула і відвела погляд.

— Її немає в місті, Мілано. І краще вам обом зараз її не турбувати. Те, що ви робили в чаті... воно не минає безслідно.

Віка : 

Я повернулася додому і відразу пішла до ванної, намагаючись відмити крейду. Але чим більше я терла руки, тим сильніше вони пахли школою, старими підручниками та пилом.

Раптом дзеркало над раковиною почало запотівати, хоча гарячу воду я не вмикала. Крізь туман на склі проступили слова. Цього разу це було не одне слово. Це був список.

1. Забрала в неї голос.

2. Забрала в неї спокій.

3. Тепер заберу твоє ім'я.

Я подивилася в дзеркало і не побачила свого відображення. Замість мене там стояла дівчинка в старому светрі, з опущеними очима. Катя. Вона повільно підняла голову, і на її зап'ясті я побачила... браслет. Той самий, з першої історії про Лілю. Тільки цей браслет не світився червоним чи зеленим. Він був чорним, як порожнеча.

— Твоя черга бути невидимкою, — прошепотіло відображення.

Я хотіла закричати, але з мого горла не вилетіло жодного звуку. Я відкривала рот, намагалася покликати маму, але була лише тиша. Катя забрала мій голос.

Я вибігла з ванної й кинулася до телефону, щоб написати Мілані. Але коли я розблокувала екран, моє ім'я в контактах змінилося. Тепер там було написано: «Катя». Моя фотографія в профілі зникла, замість неї було порожнє сіре місце.

Я подивилася на свої руки. Крейда тепер покривала їх повністю.