Розділ 2

Віка : 

Ранок прийшов із важкою головою та червоними від недосипу очима. Коли сонце залило кімнату, стіна виглядала ідеально чистою, як і завжди. Я навіть почала переконувати себе, що мама права — це просто перевтома.

У школі все здавалося звичайним. Мілана знову щось щебетала про нову вечірку, а я просто кивала, намагаючись не дивитися на порожню парту в кінці класу. Але щось змінилося. Кожного разу, коли я проходила повз шафку Каті, мені здавалося, що я чую тихий звук крейди, що ламається об дошку.

— Віко, ти бачила? — Мілана штовхнула мене в лікоть, показуючи на екран телефону.

У нашому класному чаті з'явилося нове повідомлення. Від Каті. Але це було неможливо — її аккаунт був видалений ще тиждень тому. Повідомлення було порожнім, лише одне фото: стіна моєї кімнати. Нічна стіна з тим самим кривавим написом.

Мої руки затремтіли так сильно, що телефон ледь не вилетів на підлогу.

— Хто це надіслав? — прошепотіла я.

— Не знаю, — знизала плечима Мілана. — Мабуть, хтось зламав її профіль, щоб розіграти нас. Круто, правда?

Ні, це було не круто. Це було смертельно страшно.

Мілана : 

Віка сьогодні сама не своя. Бліда, смикається від кожного звуку. Вона завжди була лідером, але зараз виглядає так, ніби побачила привида.

Я вирішила, що треба її розважити. Після уроків я запропонувала піти до бібліотеки — не вчитися, звісно, а просто посидіти в тиші та попліткувати. Коли ми проходили повз старі стелажі, Віка раптом зупинилася як укопана.

— Ти це бачиш? — вона вказала на підлогу.

На старому дерев'яному паркеті були сліди. Маленькі сліди босих ніг, вимазані в білій крейді. Вони вели прямо до місця, де зазвичай сиділа Катя. Сліди були свіжі, наче хтось щойно пройшов тут.

— Віко, там нічого немає, — я засміялася, хоча всередині стало трохи ніяково. — Ти що, передивилася фільмів жахів?

Але сліди не зникали. Вони ставали дедалі чіткішими, і я з жахом помітила, що вони повертають... прямо до нас.

Віка : 

Я не витримала і побігла. Побігла геть із бібліотеки, із школи, не озираючись назад.

Коли я зачинилася у своїй кімнаті, я відразу засунула штори. Я не хотіла бачити світла, не хотіла бачити стін. Але тиша була ще гіршою. У тиші я почула голос.

Це був голос Каті. Він звучав прямо в моїй голові.

— Ти сказала, що мені краще не з'являтися, Віко. Тепер я з'являюся тільки для тебе.

Я глянула на стіну. Там знову почали проступати букви. Але цього разу це не був мій коментар. На стіні повільно з'являлося лише одне слово:

«ПРОБАЧ».

Але я знала, що просто сказати це слово вже недостатньо. Фарба на стіні почала капати на підлогу, і я зрозуміла: Катя не просто переїхала. Вона залишила свою провину мені, і тепер я маю знайти спосіб повернути її назад, поки стіни моєї кімнати не розчавили мене остаточно під вагою моїх власних слів.