Розділ 1

Віка : 

Я розглядала своє відображення в дзеркалі, поправляючи пасмо волосся. Сьогодні я виглядала ідеально. Нова сукня, сотні лайків під ранковим селфі та статус «королеви» 8-го класу. У школі все було під моїм контролем.

— Віко, ти йдеш? — гукнула з коридору Мілана, моя найкраща подруга.

Я схопила телефон і вибігла з дому. Дорогою ми, як завжди, переглядали шкільний чат. Там знову обговорювали Катю — ту саму дівчинку, яка завжди сиділа на останній парті й ніколи не піднімала очей. Вона була ідеальним об’єктом для жартів.

— Дивись, що вона сьогодні вдягла, — засміялася Мілана, показуючи мені фото Каті біля бібліотеки. — Вона ніби з минулого століття втекла.

Я, не замислюючись, швидко набрала відповідь: «Може, їй краще взагалі не з’являтися в школі, щоб не псувати нам краєвид? #ГетьНевидимку».

Чат вибухнув сміхом і образливими стікерами. Я відчувала прилив адреналіну. Це ж просто жарт, правда? Всі так роблять.

Але коли ми зайшли в клас, на останній парті було порожньо. Каті не було. І наступного дня теж. І через тиждень. Вчителька сказала, що її родина терміново переїхала в інше місто, але вона виглядала при цьому дуже сумною.

Я відчула легке полегшення — більше ніяких похмурих поглядів з останньої парти. Але це полегшення тривало рівно до того вечора, коли я вимкнула світло у своїй кімнаті.

Я вже майже заснула, коли почула дивний звук. Наче хтось скрипів крейдою по стіні. Я розплющила очі й завмерла.

На білих шпалерах прямо навпроти мого ліжка почало проступати щось темне. Спочатку це були просто плями, але поступово вони ставали чіткішими. Я ввімкнула настільну лампу, і моє серце пішло в п’яти.

На стіні червоним кольором, наче свіжою фарбою, було написано:

«Може, тобі краще взагалі не з’являтися в школі?»

Це був мій коментар. Слово в слово. Разом із тим самим хештегом.

Я кинулася до стіни й почала витирати напис руками, але він не піддавався. Фарба здавалася теплою і липкою. Я закричала, кличучи маму, але коли двері кімнати відчинилися і спалахнуло основне світло — стіна була абсолютно чистою.

— Віко, що сталося? Тобі наснився кошмар? — мама стурбовано підійшла до мене.

— Там... там був напис... — я важко дихала, вказуючи на шпалери.

— Там нічого немає, доню. Ти просто перевтомилася в школі. Спи.

Мама пішла, а я залишилася сидіти в ліжку, боячись знову вимкнути лампу. Я знала, що мені не наснилося. Катя пішла, але вона залишила мені «подарунок». Тепер мої власні слова стали моєю тюрмою.