Розділ 3.Денверський протокол та іржаві цепи

Скляно-бетонна вежа польового офісу ФБР у Денвері, штат Колорадо, піднімалася над замороженим містом, мов гігантський, байдужий монумент сучасному порядку. Тут, на чотирнадцятому поверсі, у приміщеннях із ламінованим паркетом, кондиціонерами, що гоняли сухе озоноване повітря, та нескінченним, монотонним гулом серверних стійок, світ здавався абсолютно впорядкованим, прозорим і керованим із допомогою кількох клацань клавіатури.
Під скляними панелями стелі рівно шумів вентиляційний люк, викидаючи прохолодне, стерильне повітря без жодного натяку на вуличний пил чи запах зимового газу. Усе тут підпорядковувалося цифровій логіці: безшумні ліфти з магнітними зчитувачами, прозорі двері конференц-залів із датчиками сітківки та десятки співробітників у темних костюмах-трійках, які пересувалися коридорами з тонкими планшетами в руках, мов тіні у величезному акваріумі.
Але для спеціальної агентки Евелін Вейнс цей поверх був гіршим за смердюче, застійне болото.
Вона стояла біля панорамного вікна з важкого триплексу в кабінеті помічника директора Денверського офісу, опустивши руки у глибокі кишені свого темно-сірого суконного пальто. За вікном, за десятки миль крізь зимовий смог Денвера, на обрії сріблилися засніжені, роздерті вітрами піки Скелястих гір — природний, нещадний бар'єр, за яким починався суворий Вайомінг із його вічним морозом, незаасфальтованими дорогами та мовчазними лісами.
За масивним, ідеально полірованим столом із чорного горіха сидів куратор відділу розслідування тяжких насильницьких злочинів — заступник спеціального агента в управлінні (SAC) Артур Коулман.
Це був п'ятдесятирічний чоловік із бездоганно виголеним, важким підборіддям, сивиною на скронях, що відливала металевим блиском, та дорогим годинником Rolex, який тьмяно поблискував під світлом світлодіодних панелей при кожному русі його долоні. Коулман представляв собою нову породу федералів: чиновник до мозку кісток, чоловік, який переміг у сотнях апаратних війн і навчився бачити за людськими трагедіями лише графіки бюджету, ризики для репутації відомства та майбутні слухання в Сенаті.
Перед Коулманом на столі лежала папка у синій обкладинці з червоним штампом на кутку: «Справа № 88-WY-4091: Нерозкриті зникнення цивільних осіб на території округів Тетон і Фремонт, штат Вайомінг».
Навколо столу на високих шкіряних кріслах сиділи ще троє людей: провідний аналітик відділу Марк Ґібсон — худорлявий, сутулий чоловік у окулярах із безрамочною оправою, який постійно нервово поправляв краватку; юрист регіонального штабу Сара Блейк, чиє обличчя нагадувало застиглу порцелянову маску без жодного натяку на емоції; та старший оперативний координатор урядового зв'язку.
 

— Ти знову за своє, Евелін, — проговорив Коулман. Його голос був глухим, глибоким, позбавленим найменшого роздратування — це був голос людини, яка звикла читати сухі протоколи за сніданком. Він не підвів очей від паперів, поволі перегортаючи аркуш із печаткою прокуратури. — Я відкриваю базу даних і бачу, що ти за останні сорок вісім годин зробила більше сорока запитів через закритий федеральний протокол NCIC. Ти підняла архівні картки дівчат трирічної давнини. Ти знову нишпориш по штату Вайомінг, хоча твоя зона відповідальності — закриття поточних справ у Колорадо.
 

— Я підняла три нерозкриті справи, Артуре, — сухо, з хрипким від тютюну відтінком відповіла Вейнс, повернувшись до столу.
 

Вона зробила два повільних, важких кроки вперед. Її міські чоботи залишали на бездоганному, чистому ламінаті кабінету ледь помітні, вологі сліди солоного бруду. Вона не намагалася виглядати ввічливою. На її засмаглому обличчі грали тьмяні відблиски денверського неба, вихоплюючи глибоку, заломлену зморшку між бровами та запечені, потріскані на морозі губи.
 

— Три дівчини, — повторила Вейнс, спираючись стиснутими в кулаки долонями на край горіхового столу Коулмана і нахиляючись до нього. — Дженніфер Мур, двадцять два роки. Сара Кларк, дев'ятнадцять. Емілі Стоун, двадцять один. Вони всі зникли безвісти вздовж шосе №191 на межі заповідника Ґранд-Тітон. А сьогодні вранці в оперативній зведенні з'явився новий сигнальний запис. У каньйоні «Чорне горло» знайшли тіло ще однієї дівчини. Майї Картер. Дев'ятнадцять років.
 

— Ця остання дівчина — це цивільна подія локального рівня, Евелін, — втрутилася юрист Сара Блейк, навіть не повернувши голови в бік Евелін. Вона гортала свій планшет із документами. — З Вайомінгу надійшла лише первинна картка-повідомлення від місцевого шерифства округу Тетон. Немає жодного запиту на федеральну допомогу від шерифа. Немає постанови прокуратури. За фактом — імовірна загибель у важких гірських умовах.
 

— Яких ще «важких гірських умовах»?! — заричала Вейнс, поволі повертаючись до юристки. Її очі, прорізані сіткою червоних капілярів від безсоння, палали сухим, розлюченим вогнем. — Чотири дівчини за двадцять місяців у тому самому радіусі! Ви взагалі дивилися на карту, чи вам ліньки підняти свої доглянуті дупи від крісел?!
 

Аналітик Ґібсон обережно поправив окуляри й потягнув до себе планшет.
 

— Я провів кореляційний аналіз, — пробурмотів Ґібсон під ніс, його кадик сіпнувся. — Географічний маркер зачеплення справді збігається. Всі чотири дівчини зникали в радіусі п'ятнадцяти миль від заповідника. Але у нас немає доказової бази для об'єднання цих випадків у єдину серію. Немає спільних речових доказів, немає збігів за біоматеріалами.
 

— Бо в округу Тетон ніхто ніколи нормально не розслідував ці зникнення! — Вейнс з силою вдарила долонею по карті, яку розклала поверх паперів.
 

На карті червоним маркером були обведені чотири точки — місця знаходження тіл або останньої фіксації телефонних сигналів зниклих дівчат. Усі вони утворювали чітке півколо навколо за закритого Північного сектора Національного заповідника Ґранд-Тітон — так званого «Сектора 7».
 

— Сектор 7, — сказала Вейнс, тицяючи пальцем у центр обведеного кола. — П'ятнадцять квадратних миль суворого пралісу та гранітних скель. Офіційно — територія приватного заказника «Apex Heritage», викуплена три роки тому інвестиційним фондом. Вони поставили там паркан, камери з тепловізорами й виставили приватну охорону. Якщо там щось відбувається, місцева поліція просто закриває очі.