Розділ 4: « Хрестоматія порожнечі»

Минув тиждень.

 Андрій обживався на новому місці з грацією бетонної плити, яка вирішила, що вона тут, ниньки, головна стіна. 

Його речі - ідеально відпрасовані сорочки, були складені  по кольорах, по фасону, так, наче їхній власник хворів ОКР, папки з надважливими документами, повчальна література, і  одеколон «Саша» від «Новая заря», мали своє місце на великій полиці, що була над ліжком. 

Коли він пшикався одеколоном - домашній затишок одразу зникав, на зміну йому... приходили терпкі нотки дешевого мила, хвої та чогось незрозумілого, здавалося,  все живе, що є у квартирі... зараз пов'яне. 

Марина Василівна аж світилася.

 Вона нарешті відчула довгоочікувану «стабільність», і тепер з подвійною силою, виводила з Анісією курсив , час від часу заглядаючи в рот своєму новому, ідеальному чоловікові. 

Анісія тримала глуху оборону. Майже не розмовляла, забарикадувавшись у своєму кріслі, разом з чорним котом та старим, обшарпаним альбомом, все так само, вимальовуючи кадри з мультфільмів, проводячи холодні вечори, що давно не пахли сімейною атмосферою... здебільшого, сама з собою.

 Андрія - це неабияк дратувало. Його залізобетонна впевненість, безжально розбивалася об погляд цієї дивної дитини з вічним пучком на голові. Він же, бачте, не думав, що вовків так тяжко прогнути під себе, проте, не здавався, і все так же щиро вірив, що перевиховає її. 

Бойові дії почалися у вівторок. Ввечері 

Андрій зайшов до кімнати Анісії тією самою пафосною, важкою ходою, тримаючи в руках... 

товстезну хрестоматію в сірій палітурці. 

– Ну що, сонечко, малюєш? – Його голос був настільки солодким, що дівчинку ледь не знудило на свіжонамальований кадр з мультфільму «Аліса в країні див» – Це ЗВІСНО, добре, але треба думати про майбутнє. Дисципліна – Ось що головне. 

Він підійшов БЛИЖЧЕ, і без церемоній закрив її альбом, поклавши на нього  книгу, відкривши ПЕРШУ сторінку, почав зачитувати :

​«Слухняність — це вища форма поваги до старших та суспільства. Тільки той, хто вміє підпорядковувати свої миттєві забаганки логіці порядку, зможе досягти успіху і не повторити помилок тих, хто обрав шлях саморуйнування».

– То... це ви так на мого батька натякаєте? – 

Абсолютно СПОКІЙНОЮ, навіть, холодною манерою, сказала дівчина, в цей момент так нагадала свою матір, що в Андрія аж мурашки по шкірі пішли. 

– Ні, сонечко. Просто Я помітив, що ти занадто багато часу проводиш в своїх думках, це не зовсім нормально, знаєш? – зробивши паузу додав з єхидною, повчальною усмішкою 

– Твій батько теж, мабуть, не любив правил, бачиш, як закінчив? Ти ж не хочеш так само?... 

Всередині все охололо. «Як цей чорт тільки посмів?» – виникло серед потоку дитячих думок, але взявши себе в руки, вона гордовито встала, взяла свій альбом і вийшла з кімнати, залишивши Андрія наодинці зі своїми правилами. 

На зміну їй, у дверях з'явилася Марина, здається, налаштована доволі добродушно, їй подобалися такі «викрутаси» доньки. 

– Ну що. Як пройшло ваше навчання? – з посмішкою сказала вона, не потрібно було навіть здогадуватися, з такими вчительськими навиками, як у Андрія будь-яке навчання мало єдиний кінець. 

– Вона в тебе некерована, Мариночко. 

– Ну що поробиш? Характер. 

– Це не характер, золото моє, справжній дефект, який треба негайно виправити, інакше, краху репутації нам не уникнути. 

– Репутація... Можливо,  не така вже й важлива? Все ж таки, вона ще дитина, може, дати їй просто пожити? 

– Марино, ти що на сонці перегрілася?! Що ти таке кажеш?! В мене є хороший спеціаліст... Він швидко її до тями приведе. 

– Не починай. – твердо сказала жінка і в кімнаті одразу стало тихо, в неї теж були спеціалісти,  яким вона дочку, аж ніяк не хотіла віддавати. 

Анісія весь цей час стояла за дверима, слухала їхню розмову і була невимовно щаслива, почувши, що матір підтримує її. Отак вона пізнала не тільки вчительську, а ще й материнську натуру, і така частина Марини Василівни... подобалась їй набагато більше.