Розділ 3: «Наука різного роду»

З того дня минув рік. Анісії було важко прийняти відсутність батька, проте, довелося звикати до нового життя, де все правильно і під лінійку, мама намагалася викоренити з неї все, що нагадувало про колишнього, і Анісі... вже тоді піддавалася неабияким тортурам: 

- Анісочко, не потрібно тобі тої машинки! Вона стара, її треба викинути... Ходи краще, книжку почитаємо?

- Мам, ну я хочу поклацати! Ти Тільки послухай, як воно гарно цокає!... В Голосі чувся дитячий захват. 

-Дивися, там букви! Хочеш, я твоє ім'я напишу?

- Анісі, ходімо! Я тебе навчу курсивом писати...

- Курсивом? Ого, давай! Я потім повернуся, татова машинко!

* Марина полегшено зітхнула... хоч якось вдалося відволікти дитину від цього демона! Нарешті в їхньому домі не буде клацання, плям від чорнил, і захопливих вигуків доньки, в повітрі одразу відчулася важкість правильності....зібравшись з думками, Мати вийшла з кімнати, прямуючи до кухні, де сидів за столом її «маленький хаос». Вона дістала чорнило та авторучку, приготувалась до «години каральних робіт», взявши руку Аніски в свою, на диво ніжно, без тиску, почала виводити «Анісія». 

Повільно, акуратно, з точністю, зрідка усміхаючись від цікавості доні, завершила і... 

 - Ну, зайчику. Гарно вийшло? 

- Ти дуже гарно пишеш, мамо! А Ходімо це надрукуємо, як тато? І повісимо на двері моєї кімнати, щоб знали хто там живе! 

- Моя ж ти маленька... Я б дуже хотіла, але... - зрадницька сльоза вже майже покотилися, жінка стерла її. 

- « Не можна, коли мала поруч»-подумки сказала собі. 

Виходить, навіть строге, вчительське серце, що боїться ганьби, сумує за своїм хаосом, бо той пішов надто рано. Слів більше було не потрібно. В цьому «але» було закодовано все. Анісія просто замовкла і продовжила вимальовувати букви, хоча всередині кипіло багато відчуттів і емоцій, які неможливо передати словами. 

Здавалося б куди вже гірше? Але біда прийшла звідти - звідки і не чекали. Матір знайшла собі нового чоловіка, такого ж самого правильного, як вона. 

Дівчинка добре пам'ятала той вечір:

Вони з бабою Марфою сиділи на кухні, панували трохи незручні теми для розмов. Часто лунали питання про батька:«Чому той помер?», «Чи є Рай?», «Чи існує пекло?»,« Вона може покінчити так само?» 

-Бабцю, а рай існує? - 

Тихим, безнадійним голосочком спитала дівчинка, це було зовсім дитяче запитання, але відповідь багато значила для особистості Анісії. 

- Ніхто не знає напевно, сонечко... Люди висувають багато теорій, проте, в їх правильності ми можемо впевнитися лише після смерті. 

-Бабусю, а якщо теорія про Рай правильна, виходить, татка там немає? 

- Хто тобі в голову вбив що його там бути не може? Навіть якщо так, то він любить тебе... чекає, котику, ви обов'язково побачитесь, просто. Почекай трохи. 

-Ну, мама сказала, що всі люди, які покінчили життя так, як тато... потрапляють в пекло, виходить, мені теж потрібно потрапити туди... щоб з ним зустрітися? Я теж маю так закінчити? - На покритому зморшками обличчі баби Марфи провиднівся шок, що було абсолютно нормальною реакцією, адже не кожен день почуєш таке від маленької дитини. 

- сонечко тобі не обов'язково кінчати так... Проте якщо це станеться, я не буду тебе засуджувати, кожна людина має право на вибір і свою власну думку. Проте. Я б дуже хотіла, щоб ти викинула ці думки зі своєї голови... твій батько - був хорошою людиною, він просто заплутався, розумієш? Коли люди плутаються вони... іноді, втрачають контроль і роблять такі речі... 

- Виходить. Татова доріжка просто заросла тернами? Такими ж густими, як твоє волосся? Тато був вовком, який просто не зміг вибратися... 

- Іноді терня занадто колюче...

Остання репліка відбилася в дитячій голові, і здається... закарбувалася там назавжди, ставши майбутнім девізом для безкінечного уособлення хаосу і хаотичності життя нашої особистості. Деяким дітям не потрібні пояснення слів і прикраси, їм потрібна відвертість. 

В голові анісії промайнула мимолітня думка:

«Ці слова стали моїм особистим формальдегідом - вони законсервували в мені цей хаос. Мати вчить мене курсиву, а баба Марфа навчила, що життя - це дикі хащі, де вовки гинуть не від гріхів, а від занадто гострих тернів. Я обираю бути вовком.» 

Непомітно для них настав вечір. Яскраві промені палкого літнього сонця, ховалися за радянські хрущівки. Анісія сиділа в кріслі, вимальовуючи в старому альбомі кадри з мультфільму :

«буде ласкавий дощ», поруч біля неї сидів чорний кіт, і зацікавлено спостерігав за рухами дівчинки. Цього котяру придбав їй тато перед самою смертю, наче, залишивши останню живу згадку про себе, почувся стук у двері, Анісія вийшла в коридор, очікуючи побачити там маму, але, жінка прийшла не сама. 

Незнайомий для Анісії чоловік одразу їй не сподобався, не дарма. Бо був здається набагато гіршим за матір, такий самий правильний, порядний, без хаосу в голові, одним словом - від таких нудить на першому ж повороті. 

Чоловік переступив поріг, в кімнаті одразу стало менше місця, він пахнув дорогим одеколон ом, свіжою пресою і тією нудотною залізобетонною впевненістю. 

Краватка сиділа так рівно, наче її прибили цвяхами до шиї. 

Марина аж світилася - нарешті в її домі з'явився омріяний «порядок» 

- Ну, знайомтеся - голос став дзвінким

- Це моя Анісія... Ну, а це... Андрій Миколайович

Андрій подивився на дівчинку зверхньо. 

У погляді не було тепла... лише холодна оцінка. 

Так оцінюють меблі в магазині або новий підручник. 

- Привіт, Анісіє - він простягнув долоню, чекаючи на наївне, дитяче, слухняне привітання 

- Марина багато розповідала про тебе. 

Каже, ти гарно малюєш 

Він кивнув на її альбом, де з-під бордової обкладинки, виднілися кадри похмурих радянських мультфільмів,не зовсім для дитячого сприйняття.