Розділ 2: «Почерк на берегах газети»

Ранок був таким самим сірим, як і корпус татової машинки «Україна». Здавалося, ця залізна істота втомилася клацати новини для «Харківського вісника». У повітрі тримався запах, який Анісія запам’ятала на все життя: густа суміш  приторного первака, крізь який пробивалися нотки друкарської фарби. Цей запах був приємним - він завжди подобався дівчинці, додаючи бодай якогось різноманіття у стерильність їхнього дому. І над усім цим - аромат маминих парфумів: таких же терпких і строгих, як вона сама.

Мама, як завжди, виправляла татові помилки. Її червона ручка безжально шкрябала по паперу ідеальним, каліграфічним почерком, наче залишаючи мітки прямо на татовій душі. Було видно, що вчитель - професія за її покликанням. Кожна кома рівненько стояла на своєму місці, кожен крок - за розкладом.

Валерій був іншим. Повною протилежністю жінці. Він був, неначе, той розмитий шрифт на берегах газети, який неможливо прочитати за будь-яких обставин.  Часто залишав там свої «автографи» - розмашистим, дрібним почерком, який мама так люто ненавиділа.

- Валерію, ну як так можна? - її голос лунав, як вирок. - Наче і порядна ти людина, але ж ніколи до кінця нічого не доводиш!

Чоловік не слухав. Він просто дивився, як за вікном майоріли харківські дахи  - такі рідні і водночас такі чужі. В його очах Анісія бачила безжалісну порожнечу,  і тугу. Можливо, за минулим. Можливо, за тим, скільки він втратив, будучи простим журналістом, і не звертаючи уваги на сім’ю. Проте, в ньому все одно було щось невимовно рідне, батьківське.

Раптом Анісія відчула, як повітря в квартирі загусло, стало важким і непідйомним. Валерій подивився на неї востаннє, як на якір, що тримав його на плаву, але чиїх сил вже не вистачало. В його очах заблищали іскри надії. Він ніби просив пробачення за те, що мало статися . І в цьому погляді було більше щирості, аніж у всіх тих статтях із «Вісника», разом складених... 

Згодом Валерій та Марина розійшлися по кімнатах, трохи посидівши, дівчинка вирішила піти за батьком... 

   ***

Анісія зробила крок у кімнату. Світло від вуличного ліхтаря розрізало напівтемряву, вихоплюючи фігуру, що нерухомо завмерла в повітрі. Батечко. Його руки безпорадно висіли донизу, а очі... вони були ще трохи привідкриті, ніби він хотів побачити щось там, за межею меблів та стін. Вузол був зав’язаний так хаотично і міцно, що Анісії здалося - цей канат стискає її власне горло.

За спиною почувся ритмічний звук: мама на кухні методично мила посуд. Скрип губки по тарілці - вправо - вліво, вправо - вліво. Ідеальна чистота під акомпанемент смерті.

Коли Марина увійшла, вона не закричала.  Зупинилася, окинула поглядом безлад у кімнаті й роздратовано зітхнула:

- Навіть перед смертю не міг прибрати за собою... - кинула вона, дивлячись у його скляні, вже порожні очі.

Вона відвернулася миттєво, ніби побачила пляму на скатертині, і підійшла до столу. Там лежали газети. Береги були списані тим самим живим, розмашистим почерком. Для Марини це були лише «помилки» та «креслення», які треба виправити. А для маленької Анісії, яка ще не знала жодної літери, ці закарлючки стали першою і єдиною книгою про те, що таке справжня людина. Жива, помилкова і нескінченно рідна... 

Мати розвернулася і вийшла в коридор, щоб викликати швидку. Її кроки відбивали чіткий, ритмічний такт. Анісія залишилася в кабінеті. Вона притиснула газету до обличчя, вдихаючи запах друкарської фарби та татового тютюну. На берегах, поруч із червоною виправленою літерою, залишилася її перша чорна сльоза... 

***

Незабаром цей песимістичний контраст перервав звук сирен швидкої допомоги, дівчинка лише зажурилась, наче вперше... усвідомлюючи, що це її останні хвилини поруч з батьком. 

Вона підняла очі, подивилася на нього, усміхнулася... зі сльозами на очах вийшла з кімнати 

За кілька хвилин в квартиру зайшли троє людей, серед яких, Анісія впізнала свою хресну. Та завжди приходила в такі моменти, можливо, для того щоб потішити , бо за її словами:« з Марини мати нікудишня». 

 Вже за кілька хвилин, Анісія опинилася у своїй маленькій кімнатушці, поруч сиділа Тамара, раз у раз підбадьорюючи її і відволікаючи від звуків, що лунали з татового кабінету, проте, як би сильно жінка не старалася, Анісія все одно чула кожнісіньке слово, кожнісіньку вібрацію, що свідчила про зняття батька з петлі. Найбільше закарбувався в пам'яті  момент, коли двері за людьми, що забрали тіло - зачинилися, у  цю мить... в  квартирі стало ще тяжче, ніж було досі. На секунду перехопило подих, стало нічим ДИХАТИ... вона швидко взяла владу над СОБОЮ, продовжуючи слухати Тамару :

​- Анісо, дивись на мене, золота моя. Не слухай, що там коїться, - Тамара міцно стиснула плечі дівчинки, намагаючись повернути її обличчям до себе. 

- Давай краще згадаємо віршик про сонечко? Пам'ятаєш?

​Анісія мовчала, її погляд був прикутий до щілини під дверима, де миготіли тіні чужих людей.

​-Ну чого ти? - Тамара нервово смикнула краєм своєї хустки.

 - Треба бути сильною дівчинкою. Мамі зараз і так важко, не досипай їй солі на рани своїми сльозами. Смерть - це просто довгий сон, розумієш? Тато втомився, він просто... вирішив відпочити.

​-« Відпочити в петлі?» - хотіла запитати Анісія, але язик наче присох до піднебіння. Вона лише кивнула, відчуваючи, як кожна "підбадьорлива" фраза жінки лягає на неї важким камінням.

Невдовзі... їй наказали лягати, мовляв :«Пізно, а завтра йти до садочка» - класика для таких маленьких дітей. 

В ту ніч, вона не змогла зімкнути очей, все лежала, згорнувшись клубочком,та слухала, як із кухні доносилися репліки із Тамариної  з мамою розмови, що явно велася на тему : «Як виховати в собі пристойну матір», вона вслухалася в слова і з кожною реплікою - на душі ставало все темніше. 

***

​З кухні донісся брязкіт чайних ложок. Голос мами був рівним, наче вона зачитувала диктант.

​- Ти ж розумієш, Тамаро, - говорила Марина, - що тепер на мене дивитиметься весь Харків? Дружина самогубця. Вчителька, яка не змогла втримати порядок у власній родині. Це ж ганьба... справжня ганьба для мого статусу.