Розділ 2: «Почерк на берегах газети»

Ранок був таким самим сірим, як і корпус татової машинки «Україна». Здавалося, ця залізна істота втомилася клацати новини для «Харківського вісника». У повітрі тримався запах, який Анісія запам’ятала на все життя: густа суміш  приторного первака, крізь який пробивалися нотки друкарської фарби. Цей запах був приємним - він завжди подобався дівчинці, додаючи бодай якогось різноманіття у стерильність їхнього дому. І над усім цим - аромат маминих парфумів: таких же терпких і строгих, як вона сама.

Мама, як завжди, виправляла татові помилки. Її червона ручка безжально шкрябала по паперу ідеальним, каліграфічним почерком, наче залишаючи мітки прямо на татовій душі. Було видно, що вчитель - професія за її покликанням. Кожна кома рівненько стояла на своєму місці, кожен крок - за розкладом.

Валерій був іншим. Повною протилежністю жінці. Він був неначе той розмитий шрифт на берегах газети, який неможливо прочитати за будь-яких обставин.  Часто залишав там свої «автографи» - розмашистим, дрібним почерком, який мама так люто ненавиділа.

- Валерію, ну як так можна? - її голос лунав як вирок. - Наче і порядна ти людина, але ж ніколи до кінця нічого не доводиш!

Чоловік не слухав. Він просто дивився, як за вікном майоріли харківські дахи  - такі рідні і водночас такі чужі. В його очах Анісія бачила безжалісну порожнечу,  і тугу. Можливо, за минулим. Можливо, за тим, скільки він втратив, будучи простим журналістом і не звертаючи уваги на сім’ю. Проте в ньому все одно було щось невимовно рідне, батьківське.

Раптом Анісія відчула, як повітря в квартирі загусло, стало важким і непідйомним. Валерій подивився на неї востаннє, як на якір, що тримав його на плаву, але чиїх сил вже не вистачало. В його очах заблищали іскри надії. Він ніби просив пробачення за те, що мало статися . І в цьому погляді було більше щирості, аніж у всіх тих статтях із «Вісника», разом складені... 

Згодом Валерій та Марина розійшлися по кімнатах трохи посидівши дівчинка вирішила піти за батьком... 

Анісія зробила крок у кімнату. Світло від вуличного ліхтаря розрізало напівтемряву, вихоплюючи фігуру, що нерухомо завмерла в повітрі. Батечко. Його руки безпорадно висіли донизу, а очі... вони були ще трохи привідкриті, ніби він хотів побачити щось там, за межею меблів та стін. Вузол був зав’язаний так хаотично і міцно, що Анісії здалося - цей канат стискає її власне горло.

За спиною почувся ритмічний звук: мама на кухні методично мила посуд. Скрип губки по тарілці - вправо, вліво, вправо, вліво. Ідеальна чистота під акомпанемент смерті.

Коли Марина увійшла, вона не закричала.  Зупинилася, окинула поглядом безлад у кімнаті й роздратовано зітхнула:

- Навіть перед смертю не міг прибрати за собою... - кинула вона, дивлячись у його скляні, вже порожні очі.

Вона відвернулася миттєво, ніби побачила пляму на скатертині, і підійшла до столу. Там лежали газети. Береги були списані тим самим живим, розмашистим почерком. Для Марини це були лише «помилки» та «креслення», які треба виправити. А для маленької Анісії, яка ще не знала жодної літери, ці закарлючки стали першою і єдиною книгою про те, що таке справжня людина. Жива, помилкова і нескінченно рідна... 

Мати розвернулася і вийшла в коридор, щоб викликати швидку. Її кроки відбивали чіткий, ритмічний такт. Анісія залишилася в кабінеті. Вона притиснула газету до обличчя, вдихаючи запах друкарської фарби та татового тютюну. На берегах, поруч із червоною виправленою літерою, залишилася її перша чорна сльоза... 

Незабаром цей песимістичний контраст перервав звук сирен швидкої допомоги, дівчинка лише зажмурилась наче вперше усвідомлюючи що це її останні хвилини поруч з батьком 

Вона підняла очі подивилася на батька усміхнулася зі сльозами на очах вийшла з кімнати 

За кілька хвилин в квартиру зайшли троє людей серед яких Анісія впізнала свою хресну та завжди приходила в такі моменти, можливо для того щоб потішити її, бо за її словами, з Марини мати нікудишня 

 Вже за кілька хвилин анісія опинилася у своїй маленькій кімнатушці поруч сиділа Тамара раз у раз підбадьорюючи її і відволікаючи від звуків що лунали з татового кабінету проте якби сильно жінка не старалася Анісія все одно чула кожнісіньке слово кожнісіньку вібрацію що свідчила про зняття батька з петлі найбільше закарбувався в пам'яті  момент коли двері за людьми що забрали тіло зачинилися у  цю мить в  квартирі стало ще тяжче ніж було досі на секунду перехопило подих стало нічим дихати проте вона швидко взяла владу над собою продовжуючи слухати Тамару :

​- Анісо, дивись на мене, золота моя. Не слухай, що там коїться, - Тамара міцно стиснула плечі дівчинки, намагаючись повернути її обличчям до себе. 

- Давай краще згадаємо віршик про сонечко? Пам'ятаєш?

​Анісія мовчала, її погляд був прикутий до щілини під дверима, де миготіли тіні чужих людей.

​-Ну чого ти? - Тамара нервово смикнула краєм своєї хустки.

 - Треба бути сильною дівчинкою. Мамі зараз і так важко, не досипай їй солі на рани своїми сльозами. Смерть - це просто довгий сон, розумієш? Тато втомився, він просто... вирішив відпочити.

​- Відпочити в петлі? - хотіла запитати Анісія, але язик наче присох до піднебіння. Вона лише кивнула, відчуваючи, як кожна "підбадьорлива" фраза жінки лягає на неї важким камінням.

Невдовзі... їй наказали лягати, мовляв :«Пізно, а завтра йти до садочка» - класика для таких маленьких дітей. 

В ту ніч, вона не змогла зімкнути очей, все лежала згорнувшись клубочком та слухала, як із кухні доносилися репліки із Тамариної  з мамою розмови, що явно велася на тему : «Як виховати в собі пристойну матір», вона вслухалася в слова і з кожною реплікою - на душі ставало все темніше :

​*З кухні донісся брязкіт чайних ложок. Голос мами був рівним, наче вона зачитувала диктант.

​- Ти ж розумієш, Тамаро, - говорила Марина, - що тепер на мене дивитиметься весь Харків? Дружина самогубця. Вчителька, яка не змогла втримати порядок у власній родині. Це ж ганьба... справжня ганьба для мого статусу.