ФІНАЛ. СПОВІДЬ І СМЕРТЬ

“Тиша, в яку я йшов усе життя”

«Я не прагнув безсмертя. Я просто не померав. І це було вироком для мене.»

Це була остання ніч. Я відчував це не тілом — тіло давно зрадила логіка.

Я відчував це пам’яттю. Вона тріщала, мов лід навесні.

І я знав: якщо не скажу зараз — усе зникне.

Я ходив по хаті, торкався речей. Кожна — артефакт.

Ось камінь із Ур, обпалений шумерським сонцем.

Ось уламок гути з Александрії.

Ось стара іграшка дитини з гетто.

І щоденник. Завжди щоденник. Писати — єдине, що рятувало.

«Моїм богом стала пам’ять. Моїм храмом — сторінки.»

Я написав:

«Я був Іліан. Алкіон. Річард. Свенур.

Я був другом Сократа і медиком під обстрілами.

Я був закоханим, коли це боліло. І самотнім, коли ніхто не залишився.

Я не герой. Я — свідок.

І я залишаю вам не істину, а правду — свою.»

Я почув стукіт у двері. Елін. Вона принесла хліб і новини.

Вона хотіла побачити, як я. Я — усміхнувся.

«Я завжди усміхався перед кінцем. Це давало іншим ілюзію, що він не страшний.»

Ми більше не говорили про війну. Вона читала вголос один із моїх давніх щоденників.

Про першу жінку. Єгипет. Ніл. Її волосся пахло акацією.

Я закрив очі. І побачив її.

Наступного ранку Елін увійшла.

Щоденник лежав відкритий. Сторінка — пуста.

Вогонь у каміні ще жеврів. Але тіла не було.

Вона шукала. Кликала. Знімала відео.

А потім сіла. Взяла ручку. І дописала:

«Я не знаю, ким він був.

Але знаю, що слухала — і вірила.

І цього досить, аби хтось жив.»

Післяслово без автора:

Через три дні вона опублікувала уривки.

Інтернет вибухнув. Теорії. Меми. Сумніви.

А хтось — мовчки зберіг.

«Не всі історії потребують доказів. Деякі — потребують щоб їх почули.»

Десь — у горах. Інша хата. Інший чоловік.

Він п’є чай із акацією. І читає стару книгу.

На обкладинці — лише два слова:

“Сповідь Безсмертного”

Це не смерть, а перетворення у легенду, яка існує лише доти, доки її хтось пам’ятає.

Книга замкнулась. Від першої сторінки до останньої — як одне довге дихання.