14. Сніг на краю світу

село Вестфйорд, північна Ісландія

2029 рік

 Я — сивий чоловік, якого в селі знають як Свенур, старий німий.

“Я не чекав гостей. Але світ вирішив попрощатись зі мною голосом жінки”

«Вона прийшла під час бурі.

Сніг ламав небо.

Вітер кричав, наче хотів усе виправити.

А вона — мовчала, поки я наливав їй чай з коріння ісландського чабрецю.

Так виглядає початок кінця.»

— Ви дійсно вважаєте, що вам... шість тисяч років? — спитала вона без записника.

— Ні, — відповів я. — Я просто пам’ятаю шумерське мову.

Її брови піднялись. Але не насмішка, а щось схоже на... жаль.

Ніхто не вірив мені. Але вона — не сміялась. І цього було достатньо, щоб почати розповідати.

У моїй кімнаті — стоси щоденників.

Кожен із них — шматок епохи. Кожен — моя пам’ять, яку я переписував, коли почав забувати.

«У вічності є ворог. Це не смерть. Це — забуття.

Смерть чесна. А забуття — підступне.

Я почав втрачати події, як зірки, що гаснуть одна по одній.»

Вона запитала:

— Ви не боїтесь залишитись останнім, хто пам’ятає?

— Ні. Я боюсь залишитись єдиним, кого ніхто не слухає.

У її планшеті — стрічка новин:

• Скоро буде заборонено народжувати третю дитину.

• Почались зіткнення в зоні північного магнітного фронту.

• ООН визнала 2030 рік останнім шансом.

• Apple випустила імплант-спогад.

Я слухав, як вона читає вголос — і не чув нічого нового.

«Людство завжди було таким.

Палає — щоби не бачити диму.»

Ми пили чай і говорили про те, що не ввійде в жодне інтерв’ю:

— Ви коли-небудь кохали когось, знаючи, що він помре раніше вас?

— Завжди. Інших варіантів у мене не було.

— Ви мали дітей?

— Ні. Бо не хотів залишити у світі тих, хто житиме з моїм тягарем.

— То що ви шукаєте тут, на краю?

— Не шукаю. Я нарешті зупинився.

Коли буря посилилась, вона розклала біля грубки ноутбук. Але писати не почала.

— Я не знаю, що ви хочете, щоб я написала, — тихо сказала Елін.

— Нічого. Просто пам’ятай, — відповів я.

«Можна прожити шість тисяч років.

Але залишитись тільки у пам’яті однієї жінки.

І цього — достатньо.»

Вночі я підвівся, вийшов на сніг.

Вітер рвав бороду, наче хотів зірвати маску.

Я не тікав. Просто стояв.

«Я більше не шукав смерті.

Я шукав — тишу, в якій можна залишити останнє слово.

Не для людства. Для неї.»

Вона знайшла на столі вранці щоденник.

Відкритий. На останньому реченні:

«Я — свідок. Якщо мене хтось колись прочитає — написане не була даремним.»

Вона не знала: тіло зникло. Але в будинку залишився аромат старих сторінок і тепло ще не згаслого чаю.

 «У вічності є ворог. Це не смерть. Це — забуття.»

 «Я більше не шукав смерті. Я шукав тишу, в якій можна залишити останнє слово.»

 «Пам’ять — останнє, що тримає нас у житті. Навіть якщо ніхто не вірить у неї.»