10. Перша світова: Я стояв у грязі, де зникали нації, і молився, щоб забути

1916

Верден, Франція

Жульен Моро 

«Коли я вперше вступив у траншею, мені здалося, що я занурююся не в землю, а в шлунок чудовиська. Пахло гниллю, потом, сечею, гаром. А ще — націями. Тими, що вмирали без гімнів.»

Війна була не битвою. Вона була болотом.

Траншеї — це рови часу. Я бачив, як у них тонули покоління.

Я був фельдшером. Не рятував — заспокоював перед останнім зойком.

«Війна — це коли ти перестаєш боятись смерті. І починаєш боятись пам’яті.»

Вперше за тисячоліття — я не міг згадати імені того, хто вмирав у мене на руках.

Він був з Алжиру. Усміхнений. Боявся води більше, ніж кулі. Я рятував йому життя тричі. А на четвертий — забув, як його звали.

«Забуття — це божественний дар. Але коли ти не можеш померти, втрата пам’яті — це втрата себе.»

Після чергового вибуху, мене відкинуло ударною хвилею.

Я почув голос — старий шумерський діалект. Неможливо, але чітко.

— Іліане… Чому ти досі тут?

Це був мій перший друг. Хамму. Його обличчя було у вогні, а очі — в пороху.

— Ти мав піти ще тоді. Тепер ти просто гниєш із нами.

Я отямився — серед калюжі, в якій плавала рука без тіла.

В один з днів у наметі розірвало гранату. Загинуло шестеро. Я вижив. Знову.

Мене тримали солдати, бо я сміявся. Гучно. Як божевільний.

Не від радості — від того, що все це вже було. І знову буде.

«Історія не повторюється. Вона просто ніколи не припинялась. Я — її в’язень. Я її лунка.»

Священик, який втратив око, сказав мені:

— Ви виглядаєте, ніби вже бачили Апокаліпсис.

— Я його бачив. Декілька разів. Але найстрашніше — це не вогонь.

— А що?

— Те, що після нього нічого не змінюється.

Я залишив війну. Мене визнали “психічно нестабільним”.

На власне прохання мене відправили в монастир поблизу Шамоні. Без документів. Без імені.

Я хотів одного: забути все. І... воно почалося. Повільне стирання.

Першими зникли обличчя. Потім запахи. Потім — мови.

«Я боявся смерті. Але тепер я боявся себе без спогадів.»

«Пам’ять — це в'язниця. Але коли вона руйнується — залишається лише форма. Порожній глечик. І в ньому — ні води, ні отрути, ні молитви.»

Я почав писати щоденник — не щоб пам’ятати. А щоб знаходити себе.

Кожен запис — як цвях у труну забуття. Але, можливо, так і буду жити — між війнами і словами.

«Мене не знищила війна. Мене знищила пам’ять про те, як я вижив.»