9. Америка. Громадянська війна: Я лікував рани, яких не було видно

1862–1865

Південна Кароліна, США

Едгар Роуз

«У Південній Кароліні повітря пахло міддю. Не через метал. Через кров.»

Я прибув до табору як доброволець. Формально — хірург. Насправді — спостерігач.

Мені вже було понад три тисячі років, але я досі не навчився втішати тих, хто вмирає вперше.

Я рятував хлопців, яким не було й двадцяти. Вони не встигли і пожити, але вже встигли вбити.

«Вони вмирали з іменами, яких я не встиг запам’ятати. А я — пам’ятав імена вбитих ще шумерами.»

Його звали Сайлас. Темношкірий хлопець із Джорджії.

Утік із плантації, вступив до армії Союзу санітаром.

Не умів читати. Але молився — щиро. Голосно. З надією.

Одного разу ми розчищали поле після бою. Він підняв тіло солдата і тихо прошепотів:

«Його душа — в раю. А тіло — вже не в рабстві.»

Я не зміг відповісти. Бо не знав, де моє тіло, і де мій рай.

Увечері ми писали листи для поранених. Їхні пальці не могли писати — тому писав я, від їхнього імені.

Один просив: «Напиши Марі, що я не боюсь.»

Інший: «Напиши мамі, що я вдома. Тут зелено.»

«Я брехав сотні разів, бо правди не витримав би ніхто.»

А Сайлас питав:

— Ви вірите, що Бог дозволяє людині жити вічно?

Я знав що він мав на увазі Рай. 

Я відповів:

— Думаю це кожен вирішує за себе.

Одного ранку в госпіталь принесли солдата з ранами на грудях. Він знімав форму Союзу — під нею був конфедератський мундир.

Його схопили за шпигунство.

Його звали Езра. Я згадав його — ми колись разом лікували дітей у Єгипті під час повені. Той самий погляд. Той самий…

«Історія — як рана, яка щоразу відкривається під новою формою.»

Я мовчки зашивав йому груди. Він дивився мені в очі — і теж мовчав.

Ми знали, що завтра його повісять. Я не втрутився.

Сайлас ішов із черговою пораненою ношею, коли поруч вибухнув снаряд. Його не розірвало — але пробило уламком живіт.

Я тримав його руку. Він сказав:

— Я не боюсь. Бо буду жити вічно.

Я був рабом. А тепер — ні.

«Я вперше за сто років плакав. Не через смерть. Через віру. Чужу, яку я втратив ще до народження Христа.»

Я поховав його сам. На могилі написав лише:

«Він був вільним. Я — ні.»

«Я жив, бо не вмів померти. А вони — вмирали, бо навчилися жити вільно.»

Я почав сумніватись: можливо, життя — не в часі, а в глибині.

Смерть — не кінець. Забуття — кінець.

І я боюсь не вічного життя. А того, що забуду ім’я Сайласа.

«Свобода не в тому, щоб жити довго. Свобода — в тому, щоб жити гідно, не віддаючи душу.»