1482–1519
Мілан, Флоренція, Рим
Тепер мане звали Анжело д’Орлеано.
Я прийшов у майстерню Леонардо випадково. Привів мене один з його учнів — Тома́зо.
Леонардо дивився на мене довго. Як на механізм, який він ще не зрозумів як працює.
«У тебе — очі людини, яка бачила занадто багато. Не скажеш скільки?»
— «Занадто багато — точніша відповідь, ніж "давно", сеньйоре."
Він залишив мене. Але наступного дня — доручив першу роботу: переписати нотатки задом наперед, щоб ніхто не зміг зрозуміти.
Я бачив його геніальність не в картинах, а в мовчанні.
У поглядах, які читали форми вітру. У тому, як він писав формули про політ — не знаючи ще аеродинаміки.
«Він мріяв про небо. Бо мрія — чистіша за істину.»
Леонардо не був богом. Він помилявся.
І я вперше відчув повагу — до смертного, який створював речі, знаючи, що не доживе до їхньої реалізації.
Я почав писати окремі записи — не для світу, а для себе.
Він малював «Таємну вечерю» — а я, стоячи за спиною, думав: хто я серед цих облич?
«Я не юда, не Петро, не Іоанн. Я — той, хто буде стояти біля стіни, коли всі зникнуть. Я — тінь на фресці. Незмивна. Але непомітна.»
Я зберіг понад 400 сторінок його рукописів, які були б знищені.
Але нікому не показав. Бо вони — не про нього. Вони — про втрату.
Він хворів повільно. Але світ не помічав.
«Світ пам’ятає да Вінчі як всесильного. А я пам’ятаю, як він хапав мене за руку, не пам’ятаючи свого останнього ескізу.»
Я тримав його руку, коли він помирав. Вперше за багато століть я плакав без сорому.
«Геній може вмерти. Але що робити тіні, яка залишилась? Чи можу я і далі не бути нічиєю пам’яттю?»
Я сховав частину креслень. Навмисно.
Бо знав: деякі з його винаходів — ще не для цього часу.
Людство, яке ледь не знищило себе списами й чумою — не готове до літаючих машин.
Я спалив дещо. І це досі мій найбільший гріх.
«Я, хто не має права змінювати історію, — став її цензором.»
«Генії вмирають. А ті, хто занадто довго живе, не створюють — вони лише пам’ятають. І це — найважча з кар»