6. Чума. Я серед мору, що не зачепив мене

Частина III. Тіні тисячоліття

1348 рік

Лондон, Англія

Я приїхав до Лондона наприкінці весни. Повітря було солодке від квітів і гнилі.

На ринку продавали яблука — м’які, з темними плямами. Як людські обличчя через тиждень.

«У дзвонарів не встигали охолонути руки. Вулиці — без криків. Бо кричали вже всі.»

Мене взяли в лікарню святого Варнави. Барбер-лікар, без диплома, але з ножем і досвідом.

Я ще не знав, що стану єдиним з персоналу, хто не захворіє.

Його звали Томас. Він був сином рибалки. Пухирі — чорні, з гноєм. Очі — сліпі.

Мати тримала його голову в себе на колінах, поки я не закрив йому повіки.

Вона залишилася ще на день. А тоді — прокляла мене.

— «Ви не хворієте, бо вас і Бог, і диявол давно залишили!»

Її слова не ранили. Бо я думав те саме.

Коли вулиці спорожніли, коли навіть кати боялися виносити тіла — я ще ходив.

«Я не боявся заразитись. Я боявся — знову залишитись один серед мертвих.»

Хтось кидав у мене каміння. Інші кликали — рятуй.

Але всі, хто доторкалися до мене — помирали. Я — ні.

Моє ім'я було Габріель Тревіс, та називали мене Сірим лікарем. Потім — Непомираючим. Потім — дияволом.

Один старий монах кричав з балкона:

— «Це не людина, а кістка, що забула розсипатися!»

Коли я входив у село — люди виходили. Один раз навіть пробили в дзвін.

Не на смерть. А на застереження.

Я полюбив дівчину на ім’я Еліс. Вона носила воду до шпиталю.

У неї були золотисті веснянки і безстрашний погляд.

— «Мені не страшно, Габріелю. Я живу — щоби не боятися.»

Я вперше дозволив собі мрію. А потім — поховав її через три дні.

«Любов — це гра в кості. Але коли в тебе вічність — ти завжди граєш останнім. І завжди програєш.»

Чутки стали доказами. Я став підозрюваним.

Мене викликали на суд у маленькій церкві при шпиталі.

Ставили запитання:

• Чому не хворієш?

• Чому не плачеш?

• Чому не старієш?

Я не відповідав.

Бо що можна сказати, коли немає пояснень — навіть для себе?

Я втік під ніч. Пішки. Лондон був — мертвий.

Двері — розчинені. Люди — як скелі на дорогах.

Собаки не гавкали. Навіть миші зникли.

Я сів на порозі аптеки й написав:

«Я не бог. Я — залишене письмо. Історія, яку немає кому читати.»

Я добрався до селища біля лісу. Люди не знали мене. Я допоміг родині — без винагороди.

Коли хлопчик із гарячкою встав на другий день — вони принесли мені хліб.

— «Ти не лікар. Ти — чудо.»

Я залишив їх через тиждень. Без імені. Без слів.

Бо кожен, хто мене пам’ятає — пам’ятає лише біль.

«Я був серед мільйонів смертей — і жодної своєї. Але кожна — залишалась у мені.»