5. Середньовіччя. Я, що писав історію, знаючи всю правду

Частина III. Тіні тисячоліття
1210–1235 рр.
Центральна Італія (Асізі, Суб'яко, Перуджа), пізніше — Тірольські Альпи

Я вже вмів вбивати.
Я вже вмів мовчати.
Тепер настав час — молитись.

Після багатьох життів — солдата, писаря, філософа — я обрав монастир.
Не Бога. Не спокуту. А тишу, у якій пам’ять не кричить.

Мене назвали брат Іоанн Даль Сільва.
Мені вірили, бо я добре писав. І мало говорив.
Але в мені живало інше:

«Монах — це не той, хто зрікся світу. А той, кого світ уже зрадив.»

Мене посадили до скрипторію.
Я переписував літописи, хроніки, євангелії.
Я — вічний, писав історію смертних.
І знав, що більшість із цього — не правда.

Я бачив битви, яких тут прикрашали героїкою.
Я бачив королів, яких називали “помазаниками господніми”, хоча вони сміялись, коли катували селян.
Але я переписував — бо це була моя робота.

«Хто пише історію — той і вбиває правду. Я це робив. Я це знав. І — мовчав.»

Одного разу я підклеїв до манускрипту власну анонімну приписку:

“Хроніст збрехав. Бо боявся смерті.”
Вона залишилася.

Він з’явився в моєму житті, як блискавка — без попередження.
Я чув про нього — божевільного багатія, що віддав усе й пішов у лахмітті.
А потім — побачив.

Він прийшов до нашого монастиря. Не просити, не вчити. Просто — говорити.
І говорив він так, як ніхто з тих, кого я знав:
чесно, прямо, без страху.

—«Іноді я думаю, що Бог — це просто тиша, яку ми ламаємо своїми страхами,» — сказав він мені.

Ми сиділи на камені у дворі. Я, як завжди, слухав.
А він — наче дивився крізь мене.

— «Ти носиш у собі мудрість століть, брате. Але не можеш зцілити жодного.»

Я зніяковів. Він не міг знати. Але… щось знав.
Він — пішов. А я — залишився. І ще довго сидів у тіні.

Коли монастир зруйнувала пожежа, я втік у Альпи.
У печері, під уламками скель, я ховався місяцями.

І вперше в житті — почав чути голоси.
Тих, кого я любив. Тих, кого знав. І втратив.
Жінки з Єгипту. Солдати з Риму. Дитина з Карфагена.
І навіть — Франциск.

«Ти — пам’ять, яка не вміє мовчати. І світ — який не хоче слухати.»

Я не знав, чи це — галюцинація.
Чи розмова із самим собою.

Але тоді я вперше зрозумів:
«Пекло — це не вогонь. Пекло — це пам’ять, яка не має кому її передати.»

Я знову писав. Але не для світу.
Для себе.
Я викарбовував фрази на дереві, на кістках, на камені.
Я закопував сувої в лід, знаючи: їх не знайдуть. І не прочитають.

Але писав.

Бо це — єдине, що лишилось мені проти вічності.

Одного разу до моєї печери прийшов юнак. Він шукав Хрест Франциска.
Я не відповів. Але показав йому камінь із цитатою, яку почув колись:

«Той, хто має все — шукає віри. Той, хто має віру — не шукає нічого.»

Він подякував. Пішов. Не запитав, хто я.

І я подумав: можливо, саме це — і є свобода.
Бути тим, кого не питають про минуле. І все одно — дати майбутнє.

«Святий — це той, хто прийняв смерть. Я ж — навіть не навчився жити.»