4. Рим. Солдат, що бачив Христа

Частина II. Вогонь і залізо
приблизно 33 рік н.е.
Єрусалим, Юдея; Рим; Карфаген

Я — не солдат. Але вчився вбивати
Я прийшов до легіону не тому, що вірив у Рим.
Я прийшов, бо мені треба було втікати.

Моє нове ім’я було Луцій Марцелл. Я вивчив латину, манери, ходу ветерана.
Ніхто не питав про вік — тіло молоде, м’язи працюють.
Кров — така ж червона, як і в них.

Я вчився дисципліни. І ненавидів її.
Бо вона — не дала відповідей, тільки команду “стояти”.
А я хотів бігти. Від себе.

Коли нас відправили до Юдеї, я вже вмів мовчати так, як мовчать ті, хто знає надто багато.
Але навіть мене здивувала ця земля: тут усі знали, хто правий. І всі — один одного ненавиділи.

Мене поставили на патрулювання біля палацу Пілата.
А пізніше — до групи, яка мала супроводжувати засудженого.

Його звали — Ісус з Назарету.

Я не вірив у чудеса.
Я бачив, як горіли міста, як голод з’їдав дітей, як імператори наказували хрестити філософів.

Але коли я дивився, як він мовчки несе хрест… щось у мені зрушилось.
Його очі не благали. Не проклинали.
Вони просто — дивились. Мов на людину, яку давно знають.

Мене.

Він пройшов повз мене — і я відчув, як зникає час.
Ніби хтось — знову знає.

Коли він помер, не було грому.
Була спека. Піт. Кров. Пил.

І — тиша.

Я тримав спис. Але не встромив. Це зробив інший.
Я лишився внизу.
Як завжди. Як свідок.

«У кожного месії має бути палач. У кожної дії -  свідок»

Я повернувся до Риму в рік, коли згоріло пів міста.
Я бачив, як палають статуї, як боги танули, як люди билися за хліб, зроблений з попелу.

Нерон — грав на лірі. А я — шукав сенсу.

Я працював у сховищі документів. Архіваріус. Нарешті — між словами, а не мечами.

Там я вперше прочитав перекази про того, кого розіп’яли.
Писані не євреями. Писані — римлянами.
І я знав: там — неправда. Але між рядками — була істина.

Мене переслідувала думка: а що, як я мав померти разом із ним?
Але не міг.

Я втік до Карфагена. Став бібліотекарем. Вів облік сувоїв, писав під чужими іменами.
Одного разу я тримав у руках папірус із Єгипту, де згадувався “безіменний солдат, який стояв біля хреста”.

Я не був упевнений, що це про мене.

Але всередині — ворушився страх.
Бо якщо світ пам’ятає — значить, ти все ще живеш.
А я хотів забути.

«Іноді я думаю, що бачив бога. Але частіше — що він бачив мене.
І не захотів покликати.»

Я не став християнином. Я не став язичником.
Я став — знову ніким.

Але з того часу я більше не намагався вмерти.
Бо, можливо, це і була його кара: жити вічно — щоб колись зрозуміти.
 

«Його прибили до хреста. А мене — до часу.»